Виборні королі і занепад Польської держави

В кінці XVI століття намітилася тенденція дестабілізації політичної системи, яку породжує дедалі більшим дисбалансом між королівською владою і парламентом. Ознаки зміщення балансу влади з’являються вже в 1573 році, коли польським королем був обраний Генріх Валуа. Генріх був змушений дати парламенту нові привілеї, які отримали назву Генрікових артикулів. Сейм отримував не тільки можливість вибирати короля, але і право призначати спадкоємця престолу. Король повинен був одружитися за рекомендацією парламенту, він не міг оголошувати війну або збільшувати податки без санкції Сейму. Таким чином, Польща з обмеженою монархії перетворюється в аристократичну парламентську республіку. Формально король вже не мав повноважень, достатніми для управління країною. Незважаючи на ці зміни, польським королям Стефана Баторія (роки правління 1575-1586 роки), Сигізмунду III Вазі (роки правління 1587-1632 роки) все ще вдавалося примиряти інтереси держави з інтересами аристократії, а також вести успішну зовнішню політику.

Однак уже в період правління Владислава IV (1632-1648 роки) поляки насилу стримували спроби московського государя повернути Смоленськ, крім того, стало складніше контролювати козацьку вольницю на Україні. Під час правління Яна-Казимира (1648-1668 роки) країна почала втрачати свої території. У 1648 році почалося повстання українців на чолі з Б. Хмельницьким. У 1654 році вразливістю Польщі скористалася і Москва, яка підтримала українських козаків і виступила проти Речі Посполитої; в результаті до 1667 року було втрачено Смоленськ, Київ і вся Лівобережна Україна. Загрузнувши у війні на Україні, Польща піддалася навалі шведів, які в 1655-1660 роках окупували і розорили більшу частину держави, включаючи Варшаву. Опір цій навалі, що завершилося збереженням незалежності держави, стало однією із славних сторінок історії Польщі.

Головною причиною слабкості держави стали парламентські інститути. Зовнішні вороги використовували не тільки військову силу, а й підкуп депутатів Сейму. Магнати і аристократи за підтримки іноземних держав укладали між собою союзи. Сейм перетворився в арену, що не припиняється суперництва таких угруповань, яке серйозно перешкоджало прийняттю ефективних політичних рішень. Деякі парламентські процедури стали справжнім бичем польської політики. До таких процедур відносилося і відоме правило «ліберум вето», яке дозволяло будь-якому депутату блокувати прийняті рішення і вимагати розпуску Сейму. Починаючи з 1652 року цю процедуру стала предметом помітних зловживань: іноземні держави за допомогою підкупу депутатів зривали прийняття найбільш важливих рішень.

В останній чверті XVII століття польська держава втратила деякі території, хоча ці втрати були вже не настільки болючі. Але політична система не могла направити свою енергію на консолідацію держави і нівелювання властивих йому недоліків. Проте за короля Яна III Собеського (роки правління – 1674-1696 роки) Польща на короткий час повернула колишню могутність. Вплив іноземних держав – Росії, Швеції, Франції та Австрії – на внутрішні справи Польщі продовжувало посилюватися в XVIII столітті, трон займали переважно іноземці. У період Північної війни (1700-1721 років) і війни за Польську спадщину (1733-1735 роки) долю польського престолу вирішували іноземні армії.

Посилання на основну публікацію