Польща в період між світовими війнами

Польща в період між світовими війнами

Незважаючи на розділи і втрату суверенітету, польська нація не лише не припинила свого існування, але консолідувалася перед загрозою асиміляції. Політична свідомість і політична ідентичність поляків трималися як на глибоких історичних традиціях польського політичного співтовариства, так і на ідеї його відродження. Ці ідеї транслювалися не тільки на рівні політичних інститутів (політичних партій, рухів, органів місцевого самоврядування), а й на рівні соціальних і культурних інститутів. Спроби втілити ці ідеї в політичному дії не припинялися протягом усього XIX століття. Польське суспільство встановило тісні зв’язки з країнами, які не брали участь в розділах: перш за все з Францією, чиє політичне вплив і авторитет були вкрай високі в розділеної Польщі, а також з США і Великобританією. Польська політична ідентичність багато в чому формувалася на противагу авторитарним монархічним імперіям Росії, Австрії і Пруссії, а традиції конституціоналізму і парламентаризму погоджувалися з відповідними традиціями в США і Великобританії.

Польща отримала шанс на відновлення свого суверенітету лише на початку XX століття, коли Російська, Німецька та Австро-Угорська імперії не тільки були залучені в Першу світову війну, а й стали політично вразливими для нових внутрішніх викликів. Спочатку серед поляків не було єдності щодо підтримки того чи іншого блоку: частина поляків підтримувала Антанту, розраховуючи на здобуття незалежності після її перемоги, інша ж частина, до якої належав один з лідерів ППС Юзеф Пілсудський, підтримувала Австро-Угорщину і Німеччину, вбачаючи в Росії головна перешкода на шляху до незалежності. У 1916 році Німеччина і Австро-Угорщина зайняли територію Польщі і проголосили маніфест про створення самостійного польської держави в російській частині Польщі. Під їхньою егідою були створені польські збройні формування на чолі з Пілсудським.

Після Лютневої революції в Росії 1917 року Тимчасовий уряд визнав право Польщі на самовизначення. Пілсудський відмовився присягнути Німеччини і Австро-Угорщини, за що в липні 1917 року – січні 1918 року перебував в ув’язненні. У серпні 1917 року у Франції був створений Польський національний комітет. У січні 1918 року президент США Вудро Вільсон зажадав створення незалежної польської держави, а в червні 1918 року Польща була оголошена країною, воюючою стороною на боці Антанти. У жовтні 1918 року, на тлі політичної кризи і революцій в Німеччині і Австро-Угорщини, Регентська рада Польщі оголосив про створення незалежної польської держави, а в листопаді передав владу Юзефу Пілсудському.

Крім безлічі економічних труднощів, нову державу зіткнулося з проблемою внутрішньополітичного устрою і необхідністю вирішення питання про кордони. У січні 1919 року був обраний новий Сейм, який 20 лютого затвердив Пілсудського як глава держави. Легітимність і стабільність цього процесу була забезпечена не тільки високим авторитетом Пілсудського, а й відродженням вікових політичних традицій, в рамках яких саме Сейм виступав джерелом легітимності виконавчої влади.

Питання про межі вирішувалося значно важче. У 1919 році сформована Пілсудським армія взяла Познань, вторглася в Сілезію, Західну Україну і Білорусію. Пілсудський виступав за федеративний об’єднання Польщі, Литви, Білорусі та України. Версальська конференція визначила західні, північні і південні кордони Польщі, яка отримувала вихід до Балтійського моря. Політичні проблеми виникли з визначенням кордонів на сході. Між Польщею і Литвою виникла суперечка щодо Вільно. Уряд Пілсудського вирішило питання в самій жорсткій формі: в жовтні 1920 року Вільно був окупований польськими військами. Ставка на військову силу робилася і в спробі вирішити питання про кордони з Росією, Білоруссю і Україною. У квітні 1920 року Пілсудський уклав військовий союз із Петлюрою, а в травні поляки оволоділи Києвом. Але в серпні 1920 року Червона Армія завдала поразки полякам на Україні і вторглася в Польщу. Були зроблені спроби радянізації Польщі. У битві під Варшавою польським військам вдалося зупинити наступ і відкинути Червону Армію ( «диво на Віслі»). 18 березня 1921 року в Ризі був підписаний мирний договір з Радянською Росією, за яким Польща отримувала західні частини Білорусії і України. Таким чином, новому польській державі вдалося не тільки отримати незалежність і подолати труднощі перехідного періоду на внутрішньополітичному рівні, але і вирішити на свою користь питання про кордон, успішно використовуючи військову силу.

Після вирішення внутрішньополітичних і зовнішньополітичних питань перехідного періоду в країні була прийнята нова конституція (17 березня 1921 року). У Польщі був затверджений республіканський лад, двопалатний парламент (Сейм і Сенат), проголошувалося правова держава. 

Ситуація ускладнювалася тим, що договори про кордони перетворили Польщу в багатонаціональна держава – більше третини населення становили національні меншини. В умовах нерозвиненості інститутів демократії вони сприяли політичної нестабільності. Крім того, почали проявлятися нові зовнішньополітичні загрози, пов’язані головним чином з поступовим відновленням військових потенціалів Німеччини та СРСР. У цих умовах 12 травня 1926 року Пілсудський здійснив військовий переворот, встановив в країні «санаційний» режим і залишався при владі аж до своєї смерті в 1935 році. При цьому він задовольнявся скромним постом генерального інспектора озброєнь (в 1926-1928 роках і 1930 роках також – прем’єр-міністр). Президентом був обраний його ставленик І. Мосьціцький. «Санаційний» режим наклав відбиток на партійну систему і практику виборів. На виборах в Сейм 1928 і 1930-х роках більшість місць отримав так званий Безпартійний Блок – націоналістичний об’єднання, створене на підтримку політики Пілсудського. У 1935 році всі місця в Сеймі отримав Табір національного об’єднання – партія-спадкоємиця Безпартійного Блоку.

 

У 1935 році в Польщі було прийнято нову конституцію, яка істотно обмежила владу парламенту і права політичних партій, посиливши владу президента. Основна спрямованість конституції полягала в подоланні традиційних недоліків політичної системи – слабкості виконавчої влади та неефективності парламенту, що має великі повноваження. Інституціоналізація нового порядку була перервана Другою світовою війною.

 

У період межу двома світовими війнами польська зовнішня політика була спрямована, з одного боку, на забезпечення мирних відносин з сусідніми державами: в 1932 році був укладений договір про ненапад з СРСР, а в 1934 рік – пакт про ненапад з Німеччиною; з іншого боку, Польща спробувала забезпечити гарантії своєї безпеки за допомогою союзів з іншими великими державами – Великобританією і Францією. Ці спроби увінчалися успіхом лише навесні 1939 року, коли Великобританія і Франція гарантували територіальну цілісність Польщі. Поряд з пошуком прийнятних відносин з великими державами Польща прагнула відігравати активну роль в Центральній Європі, використовуючи в тому числі і військову силу. Наприклад, в жовтні 1938 року одночасно з гітлерівською анексією Судетської області Чехословаччини Польща окупувала чехословацьку частина Тешинской області. Однак ні «умиротворення» Німеччини, ні гарантії союзників не врятували Польщу від вторгнення. 1 вересня 1939 року польський кордон перетнули німецькі війська, а 17 вересня в польську частину Білорусії та України увійшли радянські війська.

Посилання на основну публікацію