Австро-Угорщина

У 1867 році був оформлений Компроміс, який означав створення дуалістичної Австро-Угорської монархії. У обох складових частин імперії були власні уряди, загальними залишалися зовнішня і оборонна політика та їх фінансування. Франц Йосип став також королем Угорщини. Австро-Угорщина поділялась на Цислейтанії і Транслейтанія. До складу Королівства угорців (Транслейтанії), крім власне Угорщини, увійшли Словаччина, Хорватія (що отримала в 1868 році автономію в складі Угорщини), Трансільванія, Славонія, Воєводіна, Закарпатська Україна, Банат, портове місто Фіуме (Рієка).

Друга половина XIX – початок XX століття стали часом істотного економічного (хоча країна продовжувала залишатися переважно сільськогосподарської) та культурного розвитку Угорщини.

Незважаючи на стабілізуючий ефект, який мало проголошення дуалістичної монархії для внутрішньої політики країни, принцип паритетного правління таїв у собі загрози стабільності в майбутньому. Підвищення статусу угорців в справах управління імперією викликало зростання очікувань щодо аналогічного збільшення прав у інших народів, в першу чергу – чехів.

На цьому тлі почали з’являтися концепції федералізації імперії або, щонайменше, додання слов’янському населенню впливу, порівнянного з австрійським і угорським (триализма). Всі вони були вкрай негативно зустрінуті неслов’янським населенням, причому представники угорської політичної еліти традиційно були в числі найбільш послідовних і непримиренних противників триализма, який міг позбавити їх привілейованого становища.

Дана проблема мала і зовнішньополітичний вимір, оскільки посилення в імперії слов’янського компонента створювало загрозу зростання впливу на населені слов’янами території з боку Сербії та Росії.

Перша із зазначених країн претендувала на об’єднання південних слов’ян в рамках однієї держави (після окупації в 1878 році і анексії в 1908 році Боснії і Герцеговини Австро-Угорщина опинилася країною з найбільшим южнославянским населенням) і вживала заходів щодо підриву стабільності імперії (зокрема, підтримкою Сербії користувалася організація «Млада Босна», бойовиком з терористичного крила якої в 1914 був убитий спадкоємець австро-угорського престолу ерцгерцог Франц Фердинанд).

Російська імперія, в свою чергу, традиційно сприймалася як головна захисниця інтересів слов’янства в цілому і регулярно (в основному необгрунтовано) звинувачувалася австро-угорської пропагандою у втручанні у внутрішні справи Австро-Угорщини. Зокрема, Росії ставилася в провину підтримка чеських націоналістів, хоча така велася тільки представниками громадськості, в той час як влада Російської імперії не були зацікавлені ні в дестабілізації обстановки в сусідній державі і регіоні в цілому, ні в приєднанні західнослов’янських земель.

Ідея «слов’янської загрози» ставала дуже популярною в консервативних і націоналістичних колах, і ліквідація цієї потенційної небезпеки в результаті перетворилася в одну з найважливіших завдань зовнішньої політики, а потім – в головну мету Австро-Угорщини у великій європейській війні. Військовий розгром Сербії став здаватися єдиним шансом знову забезпечити довготривалу внутрішньополітичну стабільність, причому усвідомлюючи, що нові територіальні придбання в разі перемоги приведуть тільки до додаткових проблем етнополітичного характеру, влада Австро-Угорщини з самого початку не планували значних захоплень.

Посилання на основну публікацію