Твір на тему «Моя улюблена іграшка»

Напевно, у багатьох є улюблена іграшка родом з дитинства, яку кожен дбайливо зберігає як спогад про найрадісніших, значимі події, колись відбулися з ним. Плюшеві ведмедики, довговухі зайці, ляльки-панянки в пишному вбранні, перший модельний літачок або машинка з пультом управління …. Візьмеш таку іграшку в руки, і на тебе відразу хлинуть зворушливі спогади, охопить світлий смуток від розуміння того, що дитинство йде і більше ніколи не повернеться. Але воно залишає нам на згадку про себе ось такий невеликий «шматочок радості» у вигляді улюбленої іграшки.

У мене дуже багато іграшок. Я їх все дуже люблю і дбайливо до них ставлюся. У кожної є своя неповторна історія появи в моєму житті. Але я хочу розповісти про свою найулюбленішою іграшці.

Це маленький кошенятко на ім’я Пунько. Вона родом зі Сполучених Штатів Америки. Ми з мамою і татом придумали їй це ім’я не випадково, тому що її справжнє, рідне ім’я – Pounce, що означає по-англійськи «кіготь». Цю іграшку мені подарував тато, а йому – його колеги по роботі, коли мені було всього два роки. З тих пір ми нерозлучні.

Пунько невеликого розміру і легко може вміститися на долоні. Тільки хвіст буде звисати. Вона зшита з м’якої тканини, що нагадує велюр. Кошеня яскраво-коричневого, майже шоколадного кольору. Мордочка і черевце у неї білі, а на лапках – світлі шкарпетки. Вушка в неї маленькі, гострі, з білими трикутними вставочками. Невеликі чорні очі схожі на намистинки і дивляться на всіх з інтересом. Хвіст у Пунько довгий і тонкий. Животик у неї набитий маленькими шарудять кульками. Вони перекочуються по всьому тілу. Дуже забавно розкатам їх по всьому лапок, тоді животик стане тонким і порожнім, как-будто Пунько сильно зголодніла, а можна зібрати їх все в животику, тоді, навпаки, здається, що кошеня щільно поїв. Завдяки цим кулькам Пунько дуже пластична. Вона може лежати, широко розкинувши лапки, або закинути їх один на одного, а може сидіти або згорнутися в клубочок.

Я дуже люблю грати зі своїм кошеням, одягати її в різні наряди, будувати для неї будиночки, годувати і укладати спати. Мама з татом теж люблять її потеребити. Якщо ми кудись їдемо, то я беру свою маленьку подружку з собою. Коли мені було шість років, я потрапила в лікарню. Пунько була зі мною і допомагала мені видужувати. Багатьом дітям в палаті вона теж припала до душі, і ми грали з нею все разом або по черзі. Всім нам подобалося тискати її шурхотить животик.

Пунько назавжди залишиться моєю найулюбленішою іграшкою. Вона мені дуже дорога тому, що нагадує про моє ранньому дитинстві. Я люблю її до сих пір і шкодую – адже вона залишилася без вусиків, які їй відрізав мій молодший брат.

Посилання на основну публікацію