Тема самотності в ліриці Лермонтова

Тема самотності у творчості М. Ю. Лермонтова в значній мірі зумовлена ​​самою його біографією. Шлюб його батьків був недовгим; мати поета померла, не доживши і до двадцяти двох років, а батько, по ряду, причин був змушений залишити сина на піклування бабусі.

Бабуся обожнювала онука і займалася всебічним розвитком хлопчика, проте любові батьків замінити була не в силах, що не могло не залишити відбитку на світосприйнятті вразливої і обдарованої дитини.

У його дитинстві не було звичних гучних забав – в тому числі через поганий стан здоров’я. Зате він, як це в подібних випадках часом і відбувається, рано навчився шукати ліки від нудьги в собі самому, розвиваючи уяву і мрійливість.

Внутрішній світ Лермонтова превалював над зовнішнім вже змалку.

  • «Один серед людського шуму зріс під покровом чужої я…»;
  • «В дитячих літах я мати втратив…»;
  • «Як страшно в житті ці кайдани нам на самоті тягнути…».

Цей список цитат подібного роду міг би, я гадаю, зайняти окремий том, в середині збору творів поета. І це я, можна сказати, навмисно уникаю класичних прикладів:

  • «Парус»;
  • «…строкатою юрбою оточений»;
  • «виходжу один я на дорогу…».

Самотність М. Ю. Лермонтова була і бідою його, і втіхою.

Герої його творчості – люди часто:

  • суперечливі;
  • складні;
  • морально неоднозначні;
  • безмежно самотні в своєму серці.

Євген Арбенін, Мцирі, Григорій Печорін… Всі вони приголомшливо точно виписані, не можуть вони всі бути виключно плодом поетичної уяви.

Егоцентризм у вищому своєму прояві характерний для життя і творчості М. Ю. Лермонтова. Частково це можна пояснити віком. Цікаво було б глянути, хай вибачить мені мій цинізм, як би склався подальший світогляд поета, якби смикнулася рука у Н. Мартинова 15 липня 1841 року.

Щось, на жаль, підказує, що фатальний постріл все одно обірвав би життя літературного генія – не в той раз, так трохи пізніше.

Ліричний герой М. Ю. Лермонтова різко контрастує зі своїм оточенням. Якщо взяти три наведених вище приклади – Арбенін, Мцирі, Печорін – жоден з них не належить суспільству, в якому знаходиться.

Найпростіше з Мцирі – юнак опинився мимовільним гостем і бранцем монастиря, він спочатку всім чужий. Що стосується Арбеніна, то він любить свою молоду дружину з усією неприборканою силою душі своєї, зовні нудьгуючої, і вбиває її, не в силах прийняти думки про її невірність. Переконавшись в зворотному, Арбенін божеволіє.

Люди цього типу люблять страшно і для себе, і для інших; живучи в більшій мірі внутрішніми пристрастями, ніж зовнішніми подіями, вони і людей втягують у своє життя в якості фігур на уявному ігровому полі.

Горе і одним і іншим, якщо роль не відповідає істинному амплуа!

У найвищому ступені протистояння особистості і суспільства проявляється в характері Григорія Печоріна.

Там не те що суспільству – він сам собі суперечить, в ньому немов дві різні людини живуть і діють, вірніше, один діє, другий його викриває і ятрить нескінченно.

Лермонтовська самотність різниться інтонаційно і за змістом. Вона проявляється:

  • як в ніжно-мрійливих настроях («наді мною щоб, вічно зеленіючи, темний дуб схилявся і шумів…»);
  • так і в відверто зухвалих («Смерть поета», там постійне протиставлення: «він – ви»).

Що стосується «Смерті поета», то до того моменту Лермонтов прожив уже двадцять три з відведених йому неповних двадцяти семи, і, будучи людиною свого часу, не міг не розуміти, яка реакція послідує за гучними висловами. Таку публічну прочуханку діючій владі, на той час, міг організувати тільки Лермонтов.

У коханні поет не знайшов щастя, що лише посилило лінію самотності, нерозділеного і відкинутого почуття. На зміну можливого відчаю прийшли дотепність і гострість – як захисна реакція. Вважаючи принизливим для себе прояв доброти та участі в суспільстві, він вибирає роль нещадного тирана.

Самотність, як фон для вивчення свого внутрішнього світу, часом підводила поета практично до провидіння.

Наприклад, у вірші «Виходжу один я на дорогу» є фраза «спить земля у сяйві блакитному…». При погляді з космосу наша планета дійсно оточена блакитним серпанком, але, питається, на початку 19-го століття звідки про це було відомо Лермонтову?

Не кажучи про його «автонекро-» віршах, де він з лякаючою точністю описує картини своєї майбутньої загибелі.

Вірш «Сон»:

  • жар;
  • долина;
  • глибока рана в грудях;
  • лежав один я;
  • «виступи скель колом… »

Реальність:

  • середина липня;
  • галявина біля підніжжя Машук;
  • поранення в груди навиліт;
  • навколо гори;
  • тіло відвезли не відразу через грозу…

Життєстверджуючий «Пророк» О. С. Пушкіна, в якому погляд автора спрямований в майбутнє з надією, змінюється відчаєм і розчаруванням самотнього Лермонтова.

В принципі, поет завжди самотній, це явище важко собі уявити суспільству, але, мабуть, найбільш гостро й пронизливо тема самотності звучить саме у М. Ю. Лермонтова.

Посилання на основну публікацію