Тема долі в романі «Герой нашого часу»

Роман М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу» з’явився читачам як у дзеркальному відображенні епохи та її «вад», збірний образ яких представлений в особі головного героя – Григорія Олександровича Печоріна.
Переходячи безпосередньо до теми долі в романі, вважаю за необхідне хоча б коротко змалювати центральний образ – Печоріна, за допомогою якого розкривається дана смислова лінія.
Найбільш повний і конкретний психологічний портрет головного героя твору представлений в розділі «Максим Максимович». Лермонтов малює вкрай неоднозначну особистість, в якій гармонійно поєднуються такі риси, як надзвичайна тонкість душі, непересічність особистості, незвичайно гострий розум і в той же час, як не дивно, крайній індивідуалізм, нездорове честолюбство, відсутність душевної простоти і навіть «демонізм». Необхідно також відзначити, що всі грані характеру Печоріна мають у своїй основі наносний, а істинний, майже природний характер.
Григорій Олександрович Печорін протиставляє себе, свою власну можливість керувати життям силам долі. І саме в цій боротьбі розкривається тема долі в романі. Риси характеру Печоріна обумовлюють те, що він категорично відмовляється вірити в зумовленість подій, що відбуваються в житті. Будучи переконаним егоцентристом, він абсолютно впевнений, що сам вершить свою долю, планує власне життя. Однією з проблем, що розкриваються в рамках теми долі, є постійне свавільне втручання Печоріна в житті оточуючих його людей. Таке вторгнення в приватне життя є прихованим способом самореалізації головного героя.
Так, наприклад, у розділі «Бела» ціною примхи Печоріна стали не тільки життя «княжої доньки», але і долі багатьох інших героїв, таких як Азамат, Казбич, батько Бели. Не випадково Бела перед смертю думає про те, що не зустріне свого коханого в раю. Сцена передсмертних мук героїні відбиває безпорадність Печоріна перед обличчям сил долі. Він зміг здобути крихітну перемогу – закохати в себе Белу, але ось утримати її життя, яку сама дівчина довірила йому, Печорін не зміг.
У розділі «Максим Максимович», яка в хронологічному ряду глав варто останньої, ми бачимо зустріч двох старих приятелів, а саме самого Максима Максимович і Печоріна, але, враховуючи стриманість і навіть деяку холодність Григорія Олександровича, дуже складно охарактеризувати їх відносини як дружбу, хоча реакція другого чітко дає зрозуміти, що людину ближче і рідніше для нього не існує. І в черговий раз Печорін надломлює чуже життя, але в цей раз вже з причини відчуття власної розгубленості, безглуздості власного буття.
Що стосується глави «Тамань», то це, мабуть, найзагадковіша частина роману «Герой нашого часу». Коли читаєш цю главу, залишається безліч питань. Навіщо Печорін пішов за сліпим? Що його потягнуло вночі на берег? І, нарешті, яке йому діло до занять оточуючих? Але, згадавши про характерні риси Печоріна, зазначених раніше, швидко знаходиш відповіді. Просте егоїстичне цікавість героя згодом зруйнувало «мирний коло чесних контрабандистів». У цій главі Печорін вперше зізнається в тому, що в даному випадку він сам був у владі долі, а не просто діяв під впливом обставин: «Як камінь, кинутий в гладкий джерело, я стривожив їх спокій і, як камінь, ледь сам не пішов до дна! »
У розділі «Княжна Мері» тема долі найбільш повно розкривається в сцені дуелі Печоріна і Грушницького. Головний герой роману йде на сутичку ні з людиною, а з філософсько-релігійним переконанням. В даному випадку ціною його вкрай дурної самовпевненості могла стати його власне життя. Однак прагнення до самореалізації змушує Печоріна забути про здоровий глузд. В черговий раз намагаючись довести одноосібну владу над своїм життям, він вбиває людину. Але Грушницкий далеко не єдина людина, чиє життя обриває Печорін в цій главі. Григорій Олександрович також стає демоном для чарівної Мері, яку герой закохує в себе заради самоствердження.
І, нарешті, остання за рахунком глава роману, але далеко не остання за ступенем важливості – «Фаталіст». Сама назва говорить про те, що тема долі буде основною для цієї частини. Центральний образ глави – поручик Вулич – гине через безглузду гри зі смертю і сліпої віри в приречення. Його сміливість межує з безглуздям, а інстинкт самозбереження, здається, і зовсім відсутня. Але і Печорін в цій главі не упускає шансу помірятися силами з долею, коли вривається в будинок, де сидить озброєний козак-убивця.
Отже, безсумнівно, в романі присутні моменти тріумфу Печоріна над зумовленістю, але перемога в поєдинку героя з долею все ж залишається за другим учасником сутички. І яскравим доказом цього є смерть Григорія Олександровича Печоріна «десь в Персії».

Посилання на основну публікацію