Роки голоду: історична стаття

Страх і жах 30-х років

Почнемо нашу історичну статтю про роки голоду трохи здалеку, “трохи заздалегідь”. Фактично перші років п’ятнадцять після громадянської війни були абсолютно страшними для чималої частини населення новоспеченого Союзу. Вагома частина населення міст не мала свого житла, а жила як попало, і в підвалах в тому числі, і в сирих теж. При цьому люди не тунеядствовалі, а цілком собі працювали на різних підприємствах, в установах. Потрапити в власну сільську хату, зі своїм садом і квітником, на простір і сонечко для такої людини було казкою …

У місцевій газеті маріупольського округу в 1929 році писали: «У всіх дітей в Бердянському дитсадку – воші і короста …». Але ж легендарні роки голоду, яким присвячена дана історична стаття, ще не почалися.

Перейдемо до спогадів безпосередньо про роки голоду. Отже, з вами говорить Віра Четверикова, Запорізька область, Мелітополь – в 1932 році, в жахливі роки голоду, вона була дружиною мелітопольського вчителя:

«Почалася колективізація. Страшний голод. Я захворіла відразу і тифом, і малярією. Мене забрали в лікарню. А вдома – двоє крихіток, Михайлик і Василько … Я вижила, прийшла додому, страшна, стрижена … Сади цвітуть кругом, а я тиняюся від весняного вітру … Двері будинку – навстіж. Я кинулася в колгоспний дитячий садок, бачу – біжить мені назустріч Михайлик: «Мама, ти де була ?! Я так плакав! Обняв мене за шию і тремтить … ».

Зусилля співробітників лікарні і вихователів дитячого садка врятувала в роки голоду матір і дитину. А адже вже далеко не кожне, навіть велике село тоді могло похвалитися своїм дитячим садком і яслами! Багато, навіть великі і перспективні в усіх відношеннях села України отримали цей подарунок вже до самої війни.

А ось молодшого сина Василечко батьки так і не знайшли … Залишилося гадати – його всиновили чи, засунули чи в дитбудинок, втративши документи і зробивши сиротою при живих батьках, помер він від голоду і болячок, або його з’їли в роки голоду канібали, що тоді траплялося не так і рідко …

Віра Четверикова: «Стали працювати в колгоспі. Копали землю вилами за миску мамалиги. Я ще після роботи допомагала стежити за дітьми в колгоспному дитячому садку, там і ночувала. І діти там ночували. На дітей виділялося по 50 грамів хліба на день – їх давав колгосп. І все. Діти худі, слабкі, виснажені … З статі крихти хліба збирали … Одного разу дівчинку років п’яти привела в садок мати. Я дала дитині хлібець, а дівчинка є не може від слабкості … Мати в стані афекту вихопила хлібець і проковтнула. Померли обидві … »

Василь і Віра Четверикова виростили пізніше трьох дітей, взявши в будинок дівчинку-сироту. До кінця життя з Вірою траплялися істерики, коли вона бачила викинуті шматки хліба на смітниках.

Спогади Віри, дружини мелітопольського вчителя, про роки голоду були опубліковані в журналі «Радянська жінка» (україномовному) в 1989 році, в травневому номері видання.

Дитяча праця в СРСР

Продовжимо історичну статтю про роки голоду, торкнувшись трохи іншу тему. Традиція посилати дітей працювати років з 8-13 років, що йшла ще з царської Росії, зберігалася в бідних сім’ях фактично років до 50-х минулого століття. Хто говорить, що не було в СРСР приватного найманої праці – неправий. «У 1937 році, в 13 років я найнялася в Києві домробітницею – сім’я велика, а батько інвалід. Школи не закінчила »(Марія Шевчук, ветеран ВВВ, спогади опубліковані в 1989 році)

Вчителі, які працювали в селах в 30-і роки, в роки голоду, потім чимало могли розповісти, як учнів доводилося заганяти навіть в новеньку в школу ледь не силою, «відбивати» у батьків, умовляти, доводити, навіть застосовувати загрози покарання. Діти пасли корів, тому що інші колгоспи про громадські пастухів не подумали, та люди і боялися корів віддавати – після грабежів 1932-33 року. Діти працювали вдома, дивилися за молодшими братами і сестрами, йшли в школу «по старинці” не 1 вересня, а після Покров, пропустивши півтора місяці занять.

Юрій Збанацький в книзі «Малиновий дзвін» про роботу сільського вчителя на Україні в 30-ті роки, описував сімейство своїх учениць, де дівчинки ходили в школу по черзі, а одна не ходила взагалі – взуття не було.

Школа виживання Другої Світової

Зараз солдат вермахту описують мало не як стійких роботів, прихильних ідеї найбільше, дисциплінованих вище всякого межі. Ні, так би мовити, фигушки. У німецьких вартових концтаборів, а тим більше у вітчизняних перебіжчиків можна було за якісь речі викупити родича з військово полонених, наприклад. І без різниці, комуніста чи ні.

Напевно, це добре, тому що так люди мали шанс на порятунок. Так населення іноді викуповувала і чужих, побачивши, в яких нелюдських умовах – без їжі, води, в грязі і на морозі – це підтверджений факт, утримувалися полонені. У вермахту не було коштів на утримання полонених – вони ніким не виділялися.

Київські госпіталі в 1944 році (зі спогадів ветерана три сотні дев’ятдесят восьмого госпіталю Марії Шевчук) щодня приймали по півтори тисячі поранених. І голод в цей час тривав, хоча зазвичай ні в одній історичній статті до років голоду цей період не відносять.

Про опухлих від голоду ногах медсестер госпіталів, які примудрялися при цьому чергувати і допомагати пораненим і хворим, збереглося чимало свідчень … (спогади Надії Ратманський, медсестри госпіталю в Узбекистані, опубліковані в травневому номері «Радянської жінки» 1989 року)

Історична стаття про роки голоду підготовлена ​​за матеріалами радянської преси, спогадів сім’ї і сусідів, книзі Курта Мейєра «Німецькі гренадери», книзі «Малиновий дзвін» Ю. Збанацького – Марія Корольова.

Посилання на основну публікацію