Аналіз вірша Лермонтова «Пророк»

Один з найталановитіших поетів в історії світової літератури, національний поетичний геній Росії, Михайло Юрійович Лермонтов увійшов в історію мистецтва як «співак Місяця», «співак самотності». Це дійсно так. Талановитий юнак, який почав складати вірші ще в дитячому віці, до отроцтва мав уже чітко сформовану думку про людей, про людські долі, відносинах. На жаль, суспільство і держава багато в чому обійшлося з ним жорстоко, так що вже в шістнадцятирічному віці юний Мішель пише вірш «Жебрак», в якому демонструє розчарування в жіночій любові і висловлює невіра в трепетне почуття у відповідь.

Протягом усього життя поета він буде створювати твори, що викривають людське суспільство, разюче недосконале, але частіше – хибне. Сам Лермонтов довгий час навчався покаяння в храмах і монастирях, визнаючи власну гріховність, однак люди, серед яких він жив, духовно було набагато, набагато нижче, мерзотних. Саме тому класик за життя прагнув до самоти. По-справжньому комфортно він відчував себе тільки на самоті, на Кавказі; там він міг жити вільно, без кайданів світської чемності і манер.

В останні роки життя Михайла Юрійовича все більше турбують проблеми сенсу буття, вічності … Не менше він розмірковує про сенс і призначення власного дару і визнає себе людиною талановитою, а такі люди, як відомо, важко адаптуються в суспільстві. Темі поета і поезії Лермонтов присвячує свого роду цикл віршів (1838-1841 рр.), Куди входять твори «Кинджал», «Поет», «Журналіст, читач і письменник». Замикає цикл вірш «Пророк», що стало, по-перше, поетичної полемікою з А.С. Пушкіним, а по-друге, ліричним заповітом Лермонтова, де той підводить підсумок свого життя.

«Пророк» був написаний за якісь пару місяців до трагічної загибелі поета. Деякі дослідники, містифікуючи особистість Лермонтова, навіть стверджували, що він передчував власну загибель. У вірші, який став знаковим, як і «Смерть поета», класик приходить до осмислення власного творчого і життєвого шляху і намагається дати їм оцінку.

Не випадково Михайло Юрійович вибирає в якості заголовка слово «пророк» – однойменний вірш є і у А.С. Пушкіна, а Лермонтовський текст є своєрідним продовженням його тем та ідей.

В цілому в «Пророку» піднімаються виключно філософські питання. Одним з перших Лермонтов звернув увагу читачів на тему поета і натовпу. Крім цього класик розмірковує про походження та значення поетичного дару – і приходить до невтішних висновків.

Розглядати смислову сторону твору неможливо без звернення до «Пророку» Пушкіна. Два вірші з однаковими назвами розрізняються навіть на рівні настрою. У Пушкіна воно урочисте, піднесене; ліричний герой йде до людей з надією і трепетом. Провидець Лермонтова ж нещасний в своєму знанні; вірш наповнений сумом, гіркотою і образою, болем за весь недосконалий людський рід.

Сюжет «Пророка» продовжує пушкінське твір. Лермонтов так само звертається до біблійних легенд, вибираючи для побудови образної основи книгу пророка Ісаї. Композиційно перші рядки твору «співака самотності» прямо продовжують розповідь Олександра Сергійовича: «З тих пір, як вічний судія / Мені дав всевідання пророка …».

Пушкінський поет біжить з пустелі до людей, наповнений надією, бажанням служити народу; провидець ж Лермонтова терпить крах в своїй місії; порочне й зле суспільство не приймає, відкидає його, не розуміючи власної гріховності, і герою доводиться посипати голову попелом і бігти в пустелю, знаходячи усамітнення і спокій лише там, серед зірок і пісків.

Ліричний герой, якого сміливо можна ототожнювати з самим автором вірша, переконується, що його божественний дар, посланий на землю в ім’я служіння людям, насправді є величезне страждання для його носія, адже черстві люди нездатні прийняти щось настільки чисте, натхненне. Їм простіше позбутися від Генія, ніж визнати його і навчитися жити поруч з ним. Пророк залишає місто, лише зрідка повертаючись в нього, але знову і знову піддається гонінням. Він проявляє слабкість, розуміючи, що повинен служити людям незважаючи на їх неприязнь, але так і не знаходить в собі сил одному зломити бездушний народ.

Ці мотиви взяті автором невипадково. Зіставивши їх з біографією Лермонтова і спогадами сучасників про нього, зауважимо, що він був людиною, вкрай близько брали все до серця, особистістю тонкої душевної організації; поет був надмірно залежний від громадської думки, так що витримати більше нападок з боку суспільства, ніж витримав він, Михайло Юрійович фізично чи б виніс – у нього було слабке здоров’я. Особливе місце займають два останніх катрена. Лермонтов неспроста звертається до образу старців, нацьковують дітей, які викладають їм жорстокий урок ненависті до поета. Люди похилого віку вчать молоде покоління ховати свій дар, показуючи, що геніїв теж не приймають в суспільстві, і в той же час вони на власному прикладі прищеплюють жорстокосердість поки ще безневинним, нетямущий агнцям. Поет, на протязі життя схильний до меланхолії, тут особливо яскраво демонструє своє невіра в кращий світ, в краще суспільство.

Створюючи свого «Пророка», М.Ю. Лермонтов спирався на пушкінські засоби художньої виразності. Він навмисне обирає той же розмір, що і Пушкін, – чотиристопний ямб з численними пирриха, використовує чергування жіночої і чоловічої рим, перехресну римування (крім останньої строфи), але розділяє текст на катрени. В останній строфі автор вдається до оперізує римі, що надає композиційну і смислову завершеність вірша. Так само, як і Пушкін, Михайло Юрійович звертається до використання слів «високої» лексики (суддя, предвічний, земна тварина, град та ін.). Все це в сукупності надає віршу особливого звучання, що нагадує за стилем тексти Святого Письма. При всьому при цьому пушкінське твір звучить співуче, мелодійно; у Лермонтова ж більше вибухових приголосних, що створюють напруженість і місцями уривчастість звучання.

Лермонтов використовує численні метафори ( «сторінки злоби і пороку», «посипати попелом голову»), епітети (предвічний, голий, чисті навчання), порівняння ( «як птахи»), уособлення (зірки, що грають променями), синекдоху ( «тварина покірна … земна ») і т.д. Серед стилістичних прийомів особливо виділяються інверсія, яка надає особливого, піднесене звучання тексту, антитеза (протиставлення дій пророка і людей), градація (нагий, бідний), анафора та інші. Засоби художньої виразності в «Пророку» відрізняються різноманітністю і поетичною силою, яскравістю, а сам вірш надзвичайно образно.

Отже, підбиваючи підсумок, можна сказати, що обидва поета заклали основу однієї з найважливіших тем в російській поезії – тему призначення поета на землі. Пізніше ця тема буде розкрита іншими титанами літератури, наприклад, Львом Толстим, Миколою Некрасовим і багатьма іншими. Але саме Генії російської поезії, два світила – денний і нічний – першими заявили про божественну сутність поета, про його цілі нести людям «любові і правди чисті навчання».

Посилання на основну публікацію