Аналіз вірша «Брожу я вздовж вулиць галасливих»

Олександр Сергійович написав вірш «Брожу я вздовж вулиць галасливих» на тридцятому році життя. Для нього настав своєрідний рубіж, результатом творчого осмислення якого стало це пронизливе твір. Поет і раніше замислювався скороминущість життя, меншовартості людських пристрастей, але саме тут кожен рядок буквально дихає відчайдушною безвихіддю, що супроводжує людство на шляху до неминучого результату – смерті. Автор оповідає від свого обличчя, підкреслюючи той факт, що це найщиріші і справжні переживання людини, який встиг так рано осягнути життя.

Вірш носить виключно філософський характер, представлено в патетично вигляді, досягнутому високим стилем. З перших же рядків, без будь-якої преамбули, Пушкін показує читачеві світ таким, яким його бачить він сам. Він говорить про «галасливих вулицях», «багатолюдному храмі», «юнаків божевільних» і раптово усуває себе від усієї цієї метушні словами: «Я дав моїм мріям». З цього моменту тон вірша починає поступово змінюватися, за допомогою образотворчих засобів поет веде вірш в депресивний русло. З’являються меланхолійно-похмурі епітети «відокремлений», «забутий», «охолов», «бездушний», дуже яскраво настрій відображає протиставлення «Мені час тліти, тобі цвісти».

Кожна строфа служить для одного – розкрити загальну суть роздумів Пушкіна. Поет раз у раз протиставляє життя смерті, вміло поєднуючи це протиставлення зі смисловим градацією. Ось він «дивиться на дуб відокремлений» і «немовляти милого пестить», а в наступну мить відступається від цього втілення життя «переживе мій вік забуття», «тобі я місце поступаюся».

Зрештою Пушкін приходить до висновку, що все в цьому світі підвладне смерті, але він не боїться її і не жахається цієї думки. Навпаки, проживши все життя в мріях, він готовий поступитися місцем новому поколінню, надати природі продовжувати своє вічне існування, нехай без радості, але і не відчуваючи гніву на людську долю.

Єдине, що важливо для поета в посмертіі – близькість до батьківщини. Він не раз відчував на собі, що значить опинитися на чужині. Тому перше, що хвилює Пушкіна при думці про смерть, це зовсім не спадщина, яке він залишить після себе, навіть не пам’ять людей, якою любили співати багато поетів, а упокоєння на батьківщині, яку він завжди любив усім серцем, не дивлячись на гіркі епізоди своєї життя.

Посилання на основну публікацію