1. Моя освіта – реферати, конспекти, доповіді
  2. Твори
  3. Аналіз твору «Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний»

Аналіз твору «Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний»

Історія створення

Вірш «Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний…» був написано 21 серпня 1836, тобто незадовго до смерті Пушкіна.

У ньому він підводить підсумок своєї поетичної діяльності, спираючись на традиції не тільки російської, а й світової літератури. Безпосереднім взірцем, від якого відштовхується Пушкін, став вірш Державіна «Пам’ятник» (1795), що отримало велику популярність. При цьому Пушкін не тільки зіставляє себе і свою поезію з великим попередником, а й виділяє характерні саме для своєї творчості особливості.

Жанр і композиція

За жанровими ознаками пушкінський вірш є одою, але це особливий різновид даного жанру. Вона прийшла в російську літературу як загальноєвропейська традиція, що бере початок в античності. Недарма епіграфом до вірша Пушкін взяв рядки з вірша давньоримського поета Горація «До Мельпомени»: Exegi monumentum – «я спорудив пам’ятник». Горацій є автором «Сатир» і цілого ряду віршів, які прославили його ім’я.

Послання «До Мельпомени» він створив в кінці свого творчого шляху. Мельпомена в давньогрецькій міфології – одна з дев’яти муз, покровителька трагедії, символ сценічного мистецтва. У цьому посланні Горацій оцінює свої заслуги в поезії.

Надалі створення такого роду віршів у жанрі своєрідного поетичного «пам’ятника» стало стійкою літературною традицією. У російську літературу її ввів ще Ломоносов, який першим переклав послання Горація. Потім вільний переклад вірша з оцінкою своїх заслуг в поезії зробив Г.Р. Державін, назвавши його «Пам’ятник». Саме в ньому визначилися основні жанрові особливості таких поетичних «пам’ятників». Остаточно цей жанровий різновид сформувався в пушкінському «Пам’ятнику».

Слідом за Державіним Пушкін ділить свій вірш на п’ять строф, використовуючи схожу форму і розмір вірша. Як і Державінський, пушкінський вірш написан катренами, але з дещо видозміненим розміром. У перших трьох рядках, як і Державін, Пушкін використовує традиційний одичний розмір – 6-стопний ямб (олександрійський вірш), але останній рядок написаний 4-стопним ямбом, що робить його ударним і ставить на ньому смисловий акцент.

Основні теми та ідеї

Вірш Пушкіна є гімном поезії. Його головна тема – прославляння істинної поезії та затвердження високого призначення поета в житті суспільства. У цьому Пушкін виступає як спадкоємець традицій Ломоносова і Державіна. Але водночас при подібності зовнішніх форм з державинським віршем Пушкін багато в чому переосмислив поставлені проблеми і висунув свою ідею сенсу творчості та її оцінки. Розкриваючи тему взаємин поета і читача, Пушкін вказує, що його поезія більшою мірою звернена до широкого адресату.

Це видно вже з перших рядків.

«… До нього не заросте народна стежка», – говорить він про свій літературний «пам’ятник».

Перша строфа – традиційне твердження значущості поетичного пам’ятника в порівнянні з іншими способами увічнити заслуги. Але Пушкін вводить сюди і тему свободи, яка є наскрізною в його творчості, відзначаючи, що його «пам’ятник» відзначено волелюбністю: «Піднявся вище він главою непокірного Олександрійського стовпа».

Друга строфа у всіх поетів, що створювали такі вірші, стверджує безсмертя поезії, яке дає можливість автору продовжувати жити в пам’яті нащадків: «Ні, весь я не помру – душа в заповітній лірі / Мій прах переживе і тління втече». Але на відміну від Державіна Пушкін, що випробував в останні роки життя нерозуміння і неприйняття натовпу, робить акцент на тому, що його поезія знайде більш широкий відгук у серцях людей, близьких йому за духовним складом, творців, причому мова йде не тільки про вітчизняну літературу, але й про поетів усього світу: «І славен буду я, доки в підмісячному світі/Живий буде хоч один поет».

Третя строфа, як і у Державіна, присвячена темі розвитку інтересу до поезії серед найширших верств народу, раніше не знайомих з нею, і широкої посмертної слави:

Чутка про мене пройде по всій Русі великій,

І назве мене всяк сущий в ній язик,

І гордий внук слов’ян, і фінн, і нині дикий

Тунгус, і друг степів калмик.

Основне смислове навантаження несе четверта строфа. Саме в ній поет визначає те головне, що складає сутність його творчості і за що він може сподіватися на поетичне безсмертя:

І довго буду тим люб’язний я народу,

Що добрі почуття я лірою будив,

Що в мій жорстокий вік прославив я свободу

І милість до занепалим закликав.

У цих рядках Пушкін звертає увагу читача на людяність, гуманізм своїх творів, повертаючись до найважливішої проблеми пізньої творчості. З точки зору поета, «почуття добрі», які пробуджує в читачів мистецтво, важливіше його естетичних якостей. Ця проблема стане для літератури другої половини XIX століття предметом запеклих дискусій між представниками демократичної критики і так званого чистого мистецтва. Але для Пушкіна очевидна можливість гармонійного рішення: два останні рядки цієї строфи повертають нас до теми свободи, але понятий через призму ідеї милосердя. Показово, що в початковому варіанті Пушкін замість слів «в мій жорстокий вік» написав «слідом Радищеву». Не тільки через цензурні міркування поет відмовився від такої прямої вказівки на політичний сенс волелюбності. Важливіше для автора «Капітанської дочки», де дуже гостро була поставлена проблема милості і милосердя, стало утвердження ідеї добра і справедливості в їх вищому, християнському розумінні.

Остання строфа – традиційне для віршів- «пам’ятників» звернення до музи:

Велінню Божому, о муза, будь слухняна,

Образи не боячись, не вимагаючи вінця.

Хвалу і наклеп приемли байдуже

І не оспорівать дурня.

У Пушкіна ці рядки наповнені особливим змістом: вони повертають нас до ідей, висловлених ще в програмному вірші «Пророк». Основна думка їх у тому, що поет творить по вищій волі, а тому він несе відповідальність за своє мистецтво не перед людьми, які часто не здатні його зрозуміти, а перед Богом. Такі ідеї були характерні для пізнього творчості Пушкіна і прозвучали у віршах «Поет», «Поетові», «Поет і натовп». У них з особливою гостротою постає проблема поета і суспільства, затверджується принципова незалежність митця від думок публіки. У пушкінському «Пам’ятнику» ця думка набуває найбільш ємне формулювання, яке створює гармонійне завершення роздумів про поетичну славу і подолання смерті через боговдохновенне мистецтво.

Художня своєрідність

Значущість теми та високий пафос вірша визначили особливу урочистість його загального звучання. Повільний, величний ритм створиться не тільки за рахунок одичного розміру (ямб), але й широкого використання анафори:

  • «І славен буду я…»;
  • «І назве мене…»;
  • «І гордий внук слов’ян…»;
  • « І довго буду тим люб’язний…»;
  • « і закликати до переможених…».

Інверсії («Вознесся вище він главою непокірного Олександрійського стовпа), синтаксичного паралелізму і рядів однорідних членів («і гордий внук слов’ян, і фінн , і нині дикий тунгус…»). Створенню високого стилю сприяє і підбір лексичних засобів. Поет використовує піднесені епітети (пам’ятник нерукотворний, глава непокірна, заповітна ліра, в підмісячному світі, гордий внук слов’ян), велика кількість слов’янизмів (воздвиг за Голову, поет, аж поки). В одному з найбільших художніх образів вірша використана метонімія – «Що почуття добрі я лірою будив…». В цілому всі художні засоби створюють урочистий гімн поезії.

Значення твору

Пушкінський «Пам’ятник», що продовжує традиції Ломоносова і Державіна, варто в російській літературі на особливому місці. Він не тільки підбив підсумок пушкінської творчості, але і позначив той рубіж, ту висоту поетичного мистецтва, яка служила орієнтиром всім наступним поколінням російських поетів.

Не всі вони суворо дотримувалися жанрової традиції вірша – «пам’ятника», як А.А. Фет, але кожен раз, коли російський поет звертається до проблеми мистецтва, його призначення та оцінці своїх досягнень, він згадує пушкінські слова: «Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний…», намагаючись наблизитися до його недосяжної висоти.

ПОДІЛИТИСЯ:

Дивіться також:
Твір 8 березня