Виховання як соціальний інститут

Виховання є частиною процесу соціального становлення людини і виступає як свідоме цілеспрямоване вплив на індивіда, соціальну групу з боку суб’єктів виховної діяльності, що ставлять своєю метою вироблення у виховуваних певних соціальних якостей.
На процес соціального становлення людини, формування її особистості впливають різноманітні соціальні фактори, під впливом яких в окремих випадках можуть сформуватися неадекватні даному суспільству соціальні якості особистості, що призводять в подальшому до різного роду соціальних конфліктів. Тому процес соціалізації в основному є інституціоналізованих, реалізується через систему певних соціальних інститутів, покликаних коригувати формування соціальних якостей особистості відповідно до суспільно значущими цінностями, обмежувати або активізувати впливу якихось чинників, або нейтралізувати їх.
Інституційна структура суспільства – це основа його життя, оскільки забезпечує соціальний порядок у суспільстві, стабільність та інтеграцію, виконує певні функції:
– Закріплення і відтворення суспільних відносин;
– Забезпечення стійкості соціальної структури суспільства;
– Регулювання відносин між членами суспільства шляхом вироблення зразків поведінки;
– Забезпечення стандартизованого і передбачуваного поведінки;
– Забезпечення згуртування, взаємозалежності і взаємовідповідальності членів суспільства;
– Впорядкування системи взаємодії членів суспільства.
Необхідно розглянути виховання як соціальний інститут, згідно з його характеристикам.
Основне завдання будь-якого суспільства – це забезпечення виживання складових його членів, його самозбереження і саморозвиток, забезпечення системної цілісності.
Виховання є одним з найважливіших механізмів, що сприяють самозбереження та саморозвитку суспільства через забезпечення інваріантності поведінки складових його членів, забезпечує суспільний прогрес і спадкоємність поколінь.
Виховання як суспільне явище – складний і суперечливий соціально-історичний процес входження, включення підростаючих поколінь в життя суспільства.
Виховання історично виникає у зв’язку з необхідністю задоволення соціальної потреби в гармонійності загальних і індивідуальних інтересів, у зв’язку з потребою формування свідомості і поведінки індивідів з позицій інтересів конкретно-історичної спільноти.
На зорі людського суспільства виховання як особлива самостійна галузь людської діяльності не вичленяли. Формування людини стихійно складалося в процесі спільної діяльності, за допомогою визначення зразків, стереотипів при виконанні трудових операцій, в результаті проходження нормам, звичаям, традицій, обрядів і т. Д.
Поява виховання як самостійної галузі суспільної діяльності пов’язано з поділом розумової та фізичної праці і виникненням класів. У пануючого класу з’явилася потреба у здійсненні особливої ​​підготовки своїх дітей, у формуванні певних якостей у представників пригнобленого класу. Ця усвідомлена суспільна потреба і викликала до життя спеціальний соціальний інститут – виховання, функціонування якого супроводжувалося постановкою і вирішенням спеціальних виховних завдань.
Основні риси виховання
1. Виховання як соціальний інститут забезпечує цілісність і стабільність суспільства, його розвиток та вдосконалення через гармонізацію загальних і індивідуальних інтересів, через забезпечення розвитку його членів.
2. Виховання, на відміну від стихійного формування особистості, здійснює свої завдання з великою надійністю, стабільністю та ефективністю. Це відбувається за рахунок:
– Свідомого висування і реалізації виховних цілей;
– Певної організації та контролю цього процесу;
– Наявності спеціально підготовлених людей, концентрації їхніх зусиль на вирішення своїх виховних завдань, взаємодії та координації між ними з приводу предмета своєї діяльності.
Принципи виховання
– Природосообразность: виховання дитини з урахуванням її природних особливостей та етапів розвитку;
– Зв’язок виховання з життям;
– Принцип єдності виховання і діяльності людини: діяльність людини є умова, передумови, засоби та критерій ефективності виховання; виховання передбачає активну діяльність як вихователів, так і виховуваних; засобом виховання є не тільки праця, а й будь-яка суспільно значуща діяльність людини;
– Принцип гуманності: на зміну способам жорсткого зовн нього виховного впливу, що базуються на грубій фізичній силі, страху, примусі, слідуванні усталеним методам виховного воздей ствия, приходять способи, орієнтовані на повагу до особистості, розраховані на активність, моральні регулятори свідомості і поведінки;
– Основним принципом є принцип комплексного підходу, який містить важливі вимоги до спрямованості, змісту, і організації виховного процесу.

Посилання на основну публікацію