Соціальний капітал як джерело інноваційного розвитку

З кінця минулого століття різко виріс теоретичний і практичний інтерес до феномену соціального капіталу. Перш за все це проявилося у високорозвинених країнах, особливо в США, про що, наприклад, свідчить і те, що крім Всесвітнього опитування за цінностями (ВГЦ) американці регулярно проводять внутрішній Загальний соціальне опитування (ВЗГ), присвячений емпіричному вивченню даної теми. Причинний комплекс підвищеної уваги до проблематики соціального капіталу Ф. Фукуяма кілька пишномовно назвав Великим Розривом в соціальних цінностях, які визначали індустріальну епоху до другої половини ХХ ст. Він пише: «Всі ці негативні соціальні тенденції, які в сукупності відображають деградацію соціальних зв’язків і спільних цінностей, які об’єднують на Заході людей, мали місце тоді, коли економіка в цих суспільствах здійснювала перехід від індустріальної ери до інформаційної … Розрив у соціальній організації внаслідок технологічного прогресу – це не новий феномен »[702]. Здається, що такого роду пояснення не виходять за межі технологічного детермінізму, що панував багато років в США і сформував у масовій свідомості профетический установку, що «економіка і техніка все, як завжди, вивезе». Не вступаючи в полеміку, зазначимо таке.
Той капіталізм, до якого належали слова М. Вебера про раціоналізацію як долю Західного світу дійсно навчився (врахувавши, до речі, і пророцтва К. Маркса) не тільки гасити, але й запобігати класові катаклізми розумними цивілізованими методами: трипартизму, гнучкими системами мотивації і стимулювання праці , соціальними програмами тощо. З цього боку і сьогодні ніяких загроз не несуть ні нові економічні уклади, ні зміна технологічних епох. Але соціальні зміни поза- і надкласового характеру пішли вглиб на психо-демо-антропологічний рівень, торкнулися доктринальні установки, стали погрожувати фундаментальним засадам суспільства. Про кризу протестантської етики, т. Е. «Духу капіталізму», говорять не тільки дослідники, але й політики, богослови, журналісти. «Індивідуалізм, фундаментальна цінність сучасного суспільства, – зазначає Ф. Фукуяма, – непомітно починає переходити від гордої самостійності вільних людей в рід замкнутого егоїзму, для якого метою стає максимізація персональної свободи без оглядки на відповідальність перед іншими людьми» [703]. Французький соціолог А. Турен пише: «Тотожність людини і громадянина – основа французької та американської Декларації про права людини – нині розсіялася як дим. Канали соціалізації діють всі слабкіше в міру поширення в суспільстві моральної терпимості, що усуває не тільки нормативний характер трансльованих цінностей, а й сам процес соціалізації »[704]. Виділене нами вираз «моральна терпимість» вимагає пояснення. Тут мається на увазі не толерантність як готовність зрозуміти інші моральні норми і релігійні заповіді, а якась форма примиренства, байдужості до цинічного нехтування власних норм і цінностей, т. Е. Те, що в жаргонному «новоязі» називають «дофенізмом» або «пофігізмом» .
Численні соціологічні дослідження, та й звичайні повсякденні спостереження вказують на ерозію довіри. Причому довіри не тільки в міжособистісних відносинах, у сфері побуту і споживання, а й публічного довіри до органів влади, громадським структурам та інститутам. На думку П. Штомпки, «існує загальносвітова тенденція – падіння довіри, поширення недовіри, цинізму, занепокоєння і страху» [705]. На наш погляд, навіть якщо це загальносвітовий процес, хоча автор сам називає ряд країн з високим рівнем довіри, все-таки в розвинених, багатих і благополучних країнах він не міг не відчути раніше, гостріше і тривожніше.
Чи не множачи подібного роду критичних суджень, відзначимо головне: наростання соціальної дезорганізації і дисфункцій, що не викликані, здавалося б, констеляцією економічних та інших життєвих обставин, зажадало поглибленого аналізу самої тканини суспільного життя – соціальних зв’язків, рівня довіри, поділюваних цінностей, участі у спільних справах , взаємодопомоги та ін. Всі ці явища, звичайно, давно увійшли в предметне поле наукових досліджень, але, як правило, вузькоспеціалізованих, несистемних. А в самому науковому апараті соціогуманітаристики не вистачало узагальнюючої і синтезує категорії, на роль якої було висунуто пакетне поняття «соціальний капітал». Так з’явилася idee-force (форс-ідея), ідея – сила, яка володіє не тільки евристичним потенціалом, а й енергетичним, стимулюючим початком досліджень та інноваційних практичних перетворень у соціальній сфері. В якості методологічних передумов можна сформулювати наступні положення. По-перше, що саме дефіцит соціального капіталу на будь-якому рівні – від сім’ї, колективу до суспільства в цілому – призводить до деформації відносин, провокує ціннісний релятивізм, нормативний нігілізм, послаблюють спільноти як цілісності. По-друге, соціальний капітал не є простим епіфеноменом економічного зростання і технологічного прогресу. Відбиваючись від матеріального базису, він формується в духовно-моральної сфері. Не можна, наприклад, купити за гроші довіру іншої людини, як і поставитися до іншого з довірою тільки тому, що він набоб – скоростиглий багач або функціонер. Ще Гегель писав: «Людині надають довіру, коли впевнені в його готовності займатися з чистою совістю моєю справою як своїм, докладаючи до цього всі своє знання» [706] (виділено нами. – С. Ш.). І цей принцип діє не тільки в міжособистісних контактах, але і у відносинах з громадськими інститутами.
Дослідження в цій області не менш актуальні і для Білорусі, Росії та інших країн СНД, хоча, почасти, і з інших причин. Насамперед необхідно врахувати особливості перехідного періоду та його різноманітні, часто суперечливі наслідки. Важко погодитися з твердженням Фукуями, що «рівень соціального капіталу при комуністах вже був низьким або вичерпаним» [707]. Однак доводиться визнати, що розпад СРСР ipso faсto (в силу самого факту) показав, що узи солідарності, дружби, згуртування виявилися нижче критичної межі і не змогли зберегти єдність і цілісність країни. Правда, для суворої і об’єктивної оцінки необхідно було б знати силу спрямованого дезінтеграційного впливу, а також девальвації соціального капіталу як через невміле поводження з нею – одних, так і навмисного підриву – інших. Тільки за таких умов можна предметно судити, яким був соціальний капітал соціалістичних країн наприкінці 80-х років.
У будь-якому випадку з набуттям суверенітету Білорусі, як і іншим пострадянським країнам, довелося відновлювати соціальний капітал в нових умовах. Варто нагадати, що на початку 90-х років ХХ ст. громадський порядок був зруйнований, довіра до влади вкрай низька, процвітали піраміди-будівництво, рекет, корупція та інші махінації, поширилося жебрацтво, бродяжництво, вандалізм – і все це на тлі мізерних зарплат, суцільного дефіциту, талонів, купонів на товари і продукти і т . д.
З середини 90-х років з’явилися і розширюються позитивні тенденції. Зі зміцненням владного початку і наведенням елементарного порядку відразу ж «розсмокталися» багато форм соціальної дезорганізації – жебрацтво, бродяжництво, п’янки в під’їздах, розписування стін і т. П .; підвищилася особиста безпека, зникли наперсточники, лохотронщики і т. п .; був введений контроль за виплатою зарплат, пенсій і стипендій; впроваджені соціальні стандарти обслуговування як гарантії доступності для населення відповідних благ і послуг і багато іншого.
В результаті поступово стали рости Індекси довіри не тільки Президенту, церкви і армії, які були високими і в середині 90-х років, але й Уряду, судовим органам, міліції, місцевої влади, ЗМІ та ін. За даними Європейського опитування цінностей (ЕОЦ) на рубежі століть середній рівень довіри в європейських країнах дорівнював 30,5%, але в Білорусі – 41,9%, Україна – 27,2, Литві – 24,9, Росії – 23,7, Польщі – 18,9% [708 ].
Разом з тим дослідження соціального капіталу в нашій країні тільки починаються. Проблемна ситуація в цій галузі полягає в тому, що з гносеологічної боку недостатньо експлікована вихідне поняття, існують проблеми операционализации і вимірювання, зокрема коректного застосування опитувальника ЕОЦ до наших умов, інтерпретації «вимірювання за відхиленнями» («негативної заходи соціального капіталу», по Ф . Фукуяма), аналізу мереж, перший досвід якого представлений С. В. сивухи [709].
З предметної сторони актуальним видається вивчення соціального капіталу на регіональному та локальному рівнях – у місцях проживання, трудових, навчальних, військових, спортивних та інших колективах. Особливе значення сьогодні має теоретичне і емпіричне обгрунтування ролі соціального капіталу як джерела інноваційної активності і сприйнятливості нововведень. Практичний сенс соціологічної роботи в цій області визначається розумінням того, що соціальний капітал є самовоспроизводящийся ресурс. Однак властивий йому потенціал зростання реалізується не автоматично, шляхом спонтанного подолання тенденції до деградації (що спостерігається в сучасному світі), а лише в певних умовах, які можуть і повинні бути створені спільними зусиллями громадянського суспільства та управлінських структур усіх рівнів.
Характерні з цього приводу роздуми відомого російського економіста, екс-міністра економіки, наукового керівника Вищої школи економіки Е. Г. Ясина. В одному з інтерв’ю він сказав: «Є таке чисто економічне поняття – соціальний капітал. Я останнім часом часто розмірковую над цим. Основа соціального капіталу – свобода. Чи не воля, як у нас це частина розуміється. Саме свобода, яка міцно спаяна з відповідальністю. А компоненти – це довіра, відповідальність, терпимість і солідарність. Вони необхідні для ефективного розвитку економіки »[710]. Автор наводить дані міжнародного дослідження, згідно з яким «рівень довіри в Росії один з найнижчих у світі … Такою була відповідь на просте питання: чи можна довіряти людям?» До речі, з цим висновком – на підставі лише одного питання – можна посперечатися, тим більше що останні роки в Росії позначилася тенденція зростання довіри до влади. Однак Е. Ясін наводить деякі дані, які інші дослідники даної проблеми поки не використовують. Говорячи про високі трансакційних витратах як наслідок нестачі довіри, він зазначає: «У країні не менше мільйона, а то й більше міцних, здорових мужиків в охоронців. Навколо будинків заможних людей будуються п’ятиметрові паркани. Ось це і є трансакційні витрати »[711].
Дійсно, армія так званих сек’юріті, скажені гроші на охоронну сигналізацію всього і вся, бетонні огорожі місць проживання та відпочинку – все це не тільки вилучення з фонду можливих інвестицій, але й повернення в середньовіччя або в «печеру» М. Брукса. Адже відносини, скажімо, між бізнесменом і його охоронцем будуються за схемою «особистої залежності» (К. Маркс), а це і є феодалізм з неминучим напругою по лінії почуття людської гідності, мотивації, сенсу діяльності і т. Д. На основі статистичних та соціологічних даних можна стверджувати, що в Білорусі такого немає; не тільки через різних масштабів і джерел збагачення, але головним чином в силу іншої політики в галузі соціального розшарування, більш спокійних і обгрунтованих ринкових перетворень. І все-таки заклик Ясина: «Необхідно формувати основи соціального капіталу» – важливий і для нас, принаймні в тому, що стосується запобігання дезорганізації і, навпаки, створення умов для посилення позитивних тенденцій.
Останнім часом до вивчення феномену довіри на Заході підключилися нейрофізіологи, ендокринологи та інші фахівці. Група вчених під керівництвом Пола Зака ​​з Клермонтський університету в Каліфорнії спробувала з’ясувати, чому люди довіряють один одному. Зауважимо, що це спроба докази від зворотного, оскільки традиційно з’ясовувалися причини, з яких люди не довіряють один одному. В результаті експериментів, сканування мозку добровольців був, як стверджується, знайдений «еліксир довіри» (згадаймо, «еліксир молодості» Парацельса). На його роль претендує один з понад десяти гормонів, а саме – окситоцин. Для того щоб підвищити довіру один до одного, досить нібито підняти рівень даного гормону в організмі. Мабуть, маються на увазі гормональні препарати, але також рекомендуються заняття любов’ю і т. П. Такі дослідження важко оцінити однозначно. З одного боку, можна тільки вітати прагнення натуралістів допомогти у вирішенні складних соціальних проблем. З іншого – історія знає багато спроб знайти біологічні субстрати тих чи інших поведінкових програм і якостей – геніальності, працьовитості, альтруїзму і т. Д. Наскільки відомо, нічого вартого уваги, знайдено не було. Фармакологічні та інші засоби дають короткочасний ефект, але часто з негативними наслідками. Довіра, як інші людські якості, необхідно формувати методами соціальної технології.

Посилання на основну публікацію