Інноваційні установки населення: передпроектний аналіз

Реалізація інноваційного курсу країни потребує вирішення двох блоків завдань: по-перше, створення організаційних умов інвестування, техніко-технологічної модернізації, оновлення асортименту товарів і послуг, реформування галузей соціальної сфери та інфраструктури та ін .; по-друге, залучення якомога більшої кількості людей в інноваційний пошук, забезпечення підтримки суспільно значущим починанням, формування сприятливого інноваційного клімату, позитивних інноваційних установок і сприйнятливості нововведень. Перший блок завдань, незважаючи на відомі об’єктивні труднощі, вирішується в Білорусі все більш успішно: накопичується досвід, зростає затребуваність результатів наукових досліджень, зміцнюються зв’язки науки з реальним сектором економіки і соціальної сфери, удосконалюються способи інформаційної підтримки, популяризації та стимулювання інновацій. Знаковою подією стало створення білоруського Парку високих технологій, вже розгорнув виробництво програмних продуктів як для внутрішнього ринку – 15%, так і на експорт – 85%. За словами В. Цепкало, поставлено завдання «зробити умови ведення бізнесу в ПВТ краще, ніж у найуспішніших країн світу» [766]. З соціологічної точки зору важливе розуміння того, що хай-тек – це високий рівень освіти кадрів, а значить, і відповідна заробітна плата.
Справедливості заради слід зазначити, що є різні погляди й оцінки «об’єктивних труднощів». Так, керівники успішних в цьому відношенні організацій серед «економічних чинників, що перешкоджають інноваціям, назвали, по-перше, брак власних коштів, по-друге, високу вартість нововведень, по-третє, слабку підтримку з боку держави» [767]. Створюється враження, що вся справа у фінансах. Однак можна навести чимало прикладів, у тому числі за результатами перевірки КГК Республіки Білорусь, коли інвестиції використовуються не повністю або закуповуються далеко не самі передаючи технології і т. Д. Невипадково академік П. Г. Нікітенко, аналізуючи перспективи розвитку логістики – однієї з найбільш багатообіцяючих інновацій, фактично нової галузі, зауважив: «Найважче, на наш погляд, – це пов’язати програму з діючою адміністративною системою, яка за своєю природою не терпить інновацій. Не секрет, що багато чиновників просто бояться взяти на себе відповідальність, побоюючись, як би завтра не потрапити під контрольні та інші перевірки »[768]. Це означає, що в реалізації інноваційного курсу першочергового значення набуває організаційне початок, що включає не тільки систему підготовки і мотивації кадрів, але й адекватні механізми стимулювання і той соціокультурний і психологічний феномен, який називають інноваційним кліматом. На емпіричному рівні показниками сприятливого інноваційного клімату є атмосфера довіри між суб’єктами інноватики, зростання соціального капіталу та підтримка з боку держави і суспільства інноваційних зусиль кожної окремої людини, колективу, регіону. Досвід Китаю в цьому відношенні особливо показовий. Джерелом економічного дива стали нові принципи взаємин, при яких чиновник з контролера і наглядача перетворився на партнера і помічника підприємливих людей: винахідників, новаторів, бізнесменів та ін.
З іншого боку, досі зустрічаються твердження про несумісність командних методів управління з інноваційним розвитком. При цьому аргументи беруться з радянського минулого про наше відставання в області НТП. Однак всупереч подібним поглядам не викликає сумніву, що інноваційні дослідження широко проводилися в СРСР, – без цього неможливі були б незаперечні досягнення в області індустріалізації, будівництва міст, створення оборонного щита і освоєння космосу. Інноваційний пошук йшов по різних напрямках. Перш за все по лінії фундаментальної науки і дослідно-конструкторських розробок, а також в тій області, яку прийнято називати новою технікою і технологією, ставлячи акцент на її впровадженні. І, нарешті, зазначалося достатньо масовий рух раціоналізації і винахідництва. В останньому, при всіх бюрократичних складнощі з оформленням, стимулюванням і т. Д., Під час найбільшого піднесення (на рубежі 70-80-х років ХХ ст.) Дійсно брала участь ціла армія виробничників, в тому числі і простих працівників всіх галузей народного господарства . Так, в одинадцятій п’ятирічці (1981-1885) в народному господарстві було використано 190 тис. Винаходів, але ще 200 тис. Були зареєстровані, але не використовувалися [769]. Чи не в цьому одна з причин подальшого відставання? Адже не секрет, що фахівці з розвинених країн (Японія та ін.) Буквально ганялися за паперами з мусорніц вітчизняних бриз, патентних служб і т. Д. Період застою – з його директивним плануванням і ставкою на валові показники – загальмувала цей процес, а перебудова і перехідний період підірвали основи єдиної інноваційної системи, поставили на межу виживання фундаментальну науку. У той же час відомо, що після розвалу союзної ВПК виявилися втраченими 1200 високих технологій, а Захід отримав стільки науково-технічної інформації, що власними силами не міг впоратися з її розшифровкою і систематизацією, – довелося запрошувати вітчизняних фахівців.
У нашій країні нові імпульси інноваційної діяльності, включаючи і науково-аналітичну роботу, надала Концепція соціально-економічного розвитку Республіки Білорусь до 2015 р У ній обгрунтована білоруська модель національної економіки, в якій домінуючими характеристиками виступають інформатизація та перехід на інноваційний ресурсозберігаючий тип відтворення з інтенсивним освоєнням нових і високих технологій. Об’єктивна необхідність такого повороту випливає з вимог забезпечення конкурентоспроможності національної економіки на світових ринках. Саме конкурентоспроможність, яка в колишню історичну епоху залишалася периферійної завданням, висувається сьогодні на передній план, стає домінуючим фактором не лише економічного зростання, а й суспільного розвитку в цілому. Не можна не погодитися з наступним висновком Н. І. Сержінского: «Тому все сильніше стала відчуватися потреба в більш глибокому розумінні сутності, закономірностей та специфіки еволюції інноваційних систем. Більшість країн, у тому числі Росія, інтенсивно вивчають інноваційні процеси, що протікають на мікрорівні, де і виявляються всі сторони економічної політики і формується інноваційна стратегія підприємств »[770].
Соціологічні дослідження в цій області тільки розгортаються [771], проте в пресі зустрічаються висловлювання, що містять кількісні оцінки і генералізовані висновки. Так, психолог Т. Смородинова пише: «За статистикою, тільки 15% населення відкрито до всього нового. Інші ж при вигляді змін будуть їх критикувати, принижувати, чинити опір. Крім того, існує таке поняття як «психологія поколінь». Наприклад, покоління 40-60-х – це «втрачене покоління», 60-65-х – «покоління бізнесменів», 65-70-х – «нігілісти» і так далі »[772]. Обгрунтованість подібних тверджень викликає сумніву. Насамперед бентежить репрезентативність даних з посиланням на статистику. Статистичні спостереження за інноваціями в Республіці Білорусь введені з 2000 р, коли були обстежені «двісті підприємств найбільш наукомістких галузей промисловості на предмет оцінки їх інноваційної діяльності» [773]. Зрозуміло, що такого роду дані неправомірно поширювати на все населення, як і укладати, що рівень підтримки нового занадто малий («тільки 15%»). Для такого висновку потрібні порівняльні дані, як з попереднім періодом нашої історії, так і з іншими країнами. Сторінка, на якій поміщений коментар психолога, озаглавлена: «Чому білоруська економіка досі радянська?» У такому контексті нове асоціюється головним чином з ліберальною ринковою економікою. Мабуть тому, покоління 40-60-х років названо «втраченим», хоча його внесок у створення сучасної культури та науки, промисловості та соціальної сфери незаперечний. Те, що більшість не прийняло ідеї «шокової терапії”, не розкусили (або, навпаки, розкусили) сенс ваучеризации, огульної приватизації, не розуміє вигоду фондового ринку та фінансових пірамід і т. Д., Зовсім не говорить, що вони противники нового, в тому числі і європейських цінностей. Парадокс, але людина, відкрита до всього і всякому новому, – тільки тому, що це щось інше, – виявився б просто флюгером, які не мають будь-яких самостійних орієнтацій. До речі, таких вже чимало серед «гламурних тусовщиків» – в галузі моди, подорожей, політичних поглядів, переконань та ін. Одним словом, такого роду узагальнення не тільки не наближають до розкриття сутності інноваційних процесів, психології винахідливості, але швидше видаляють від цієї мети.
Що стосується другого блоку завдань з реалізації інноваційного курсу, ясну програму дій створити вельми не просто. Процес безумовно йде, що добре помітно навіть на побутовому рівні, але це виявляється головним чином в підвищеній увазі до освоєння новинок, т. Е. Руху слідом за пропонованими продуктоноваціямі – від снікерсів і мобільних телефонів до іномарок та Інтернету. Для того щоб дати наукові відповіді на питання про ставлення до інновацій різних груп і категорій населення, їх включеності в пошукову діяльність, оцінці запозичень і можливостей їх асиміляції (особливо соціальних нововведень), необхідний конкретно-соціологічних аналіз. Предметом такого аналізу доцільно взяти установку, що представляє вищий рівень організації людських сутнісних сил, динамічний елемент свідомості і регулятор поведінки. Моніторинг інноваційних установок з урахуванням статусних, рольових та інших відмінностей, а також особливостей, пов’язаних з місцем проживання, рівнем доходу і освіти, сімейним станом дозволить накопичити необхідну інформацію для вирішення практичних питань про те, як залучати людей до інноваційний пошук, новаторство, винахідництво на своєму робочому місці, за місцем проживання, в комунально-побутовій сфері і т. д.
Немає сумніву, що першорядне значення для теорії і практики інноватики набуває людський вимір, т. Е. Ставлення людей до нового, готовність до участі в пошуках. Повсякденні спостереження показують значну диференціацію людей за даними ознаками: поряд з невтомними новаторами і вічними винахідниками присутні непохитні традиціоналісти, ретрогради і догматики, між ними – скептики, нігілісти, пристосуванці та ін. Якщо взяти невиробничі інновації, які за самою своєю природою пов’язані з керованими змінами – інакше вони не були б соціальними, т. е. масовими і системними, то з’ясується, що крім зацікавлених прихильників і творчих співучасників є й ті, хто намагається їх блокувати різними способами – від прихованого саботажу до показного активізму («пил в очі») . Разом з тим сьогодні очевидно й інше: при зміні умов, відкритті відомого шлагбаума під назвою «Ініціатива карається», створенні механізмів підтримки та стимулювання інноваційна активність людей підвищується. Відомий російський дослідник творчості І. І. Лапшин, визнаючи, що потреба є мати винаходи, писав: «В основі винахідливості людини лежить складна сукупність нахилів та інстинктів. Прагнення до задоволення життєвих потреб і вільна гра творчих здібностей, як ми побачимо, рівною мірою беруть тут участь »[774]. Зрозуміло, що винахідливість, творчість взагалі – це форми інноваційного пошуку, і для нас важливо те, що автор прагнув, як зазначив у післямові до його книзі В. Ф. Пустарнаков, «осмислити не тільки те,« як це відбувається », а й то, «як це треба робити» [775]. У цієї думки ми бачимо серйозний методологічний посил всім дослідникам соціології та психології інновацій. Важливо не тільки точно описати, як люди сприймають, оцінюють і асимілюють нове, але і на основі репрезентативних даних осмислити – разом з ними, через їх особистий досвід, – як вони роблять щось нове в своїх конкретних життєвих ситуаціях – придумують, експериментують, винаходять, міняють і т. д.
Вирішальне значення для виконання таких завдань має правильно вибраний понятійний апарат, що дозволяє концептуалізувати досліджуваний феномен і знайти емпіричні індикатори для порівняльної оцінки його людських вимірів. Вихідною категорією є інноваційна активність. Під активністю взагалі розуміється властива живим істотам «їхня власна динаміка як джерело перетворення або підтримки ними життєво значущих зв’язків з навколишнім світом» [776]. Переходячи до людської активності, доцільно акцентувати увагу на її перетворювальної характері. В. Л. Хайкін в зв’язку з цим пише: «Перетворювальне властивість розкривається в побудові іншого, що дозволяє не просто адаптуватися до сьогоднішнього навколишнього світу, а й проектувати завтрашні умови природної та культурної адаптації, цілеспрямовано їх здійснювати, як умови нового проектування» [777]. Не вдаючись у деякі деталі, можна прийняти таку дефініцію. Інноваційна активність є рух (динаміка) актора в напрямку пошуку можливостей (способів, методів, ресурсів) по зміні тих елементів життєвої ситуації, які не відповідають його очікуванням в даний час або, як він прогнозує, можуть втратити таку здатність у майбутньому. Якщо ситуація оцінюється як безумовно задовольняє суб’єкта, то вона просто відтворюється, підтримується, т. Е. Має місце активність репродуктивного типу. Для характеристики суб’єктивної сторони процесу нововведень в літературі використовуються терміни «інноваційне сприйняття» і «інновативність». Під інноваційною сприйнятливістю розуміється «здатність генерувати передові науково-технічні ідеї і готовність гнучко перебудовувати виробництво відповідно зі створенням і використанням інновацій» [778]. Дане визначення відноситься тільки до виробничої сфери і має на увазі господарюючих суб’єктів (юридичних осіб) в їх конкретної економічної діяльності. Але «здатність», «готовність» – це не параметри заводу, фабрики чи фірми, а психологічні диспозиції людини. І в цьому сенсі інноваційна сприйнятливість є, перш за все, особисте (а на цій основі і колективне) ставлення до нововведення – прийняття / неприйняття, підтримка / опір, розуміння значущості та імперативності пошуку та необхідності свого посильної участі в ньому. Якщо взяти невиробничу сферу, наприклад соціокультурні нововведення, моду або індивідуальне споживання, то в даному випадку інноваційні орієнтації означають персональні переваги в ситуації вибору. У той же час соціальні інновації, що представляють собою керовані зміни у сфері освіти, охорони здоров’я, житлово-комунальних, транспортних та інших послуг, вимагають не перманентного генерування нових ідей, а найчастіше зацікавленою і усвідомленої реалізації наміченого. Поняття «інновативність» розглядається як «емоційно оцінне ставлення до нововведення, відмінність в сприйнятливості суб’єктів до інновацій, а новаторство – сприйнятливість суб’єкта до нових в даній системі ідеям, досвіду, являє собою більшою мірою не тільки рух з розповсюдження нововведень, а рису особистості, яка характеризується високим почуттям нового, прагненням до передового, прогресивного, непримиренністю до консервативного мислення »[779].
Однак для виявлення таких новаторських «рис особистості», як правило, використовуються ad hoc – спостереження, метод кейс-стаді, а також статистика результатів, що враховуються постфактум. При цьому мотиваційна установочная спрямованість виноситься за дужки. Питання про те, чи можна і як формувати новаторські здібності, стиль мислення, впливати на інноваційний поведінку індивіда, не розглядається або переноситься в іншу площину. На наш погляд, в аналітичну понятійну сітку необхідно ввести категорію «установка» і використовувати її евристичний потенціал для аналізу інноваційного пошуку. Необхідно, звичайно, врахувати багатозначність даного терміну. Багато хто досі пам’ятають телевізійне звернення А. Кашпіровського: «Даю установку». У ньому – деякий код суггестера, що налаштовує увагу, але не має відношення до реальної діяльності, тим більше інноваційною.
Термін «установка» вперше вжив Г. Спенсер у роботі «Основні початку» (1862) в якості одного з принципів буття. Звернення Спенсера до даної категорії пояснювалося тим, що в його розумінні еволюція як самохідний процес розвитку була б неможлива, якби система (агрегат, організм – за його термінологією) щоразу принуждалась заново шукати способи поведінки.

Посилання на основну публікацію