Види і типи довіри і недовіри

Одним з прийнятих підстав типології є об’єкт довіри і недовіри. Проведений Т.П. Скрипкіної аналіз показав, що в різних напрямках психологічної науки йшлося про трьох самостійних областях, де довіра найчастіше називалося в якості умови існування якого-небудь іншого явища: це довіра до світу, довіра до інших і довіру до себе [28]. Причому кожен з цих аспектів вивчався відокремлено. При цьому довіра до іншого вивчалося в контексті соціально-психологічних проблем; довіру до себе виступало предметом психотерапевтичних і псіхокорекціонних процедур; довіра до світу розглядалося як базова установка особистості, причому психологічні механізми цього явища до теперішнього часу не вивчалися. Основою для формування цих трьох видів довіри є «базальное довіру», описане Е. Еріксоном [40]. Базальное (базисне) довіру, що виникає на ранніх стадіях онтогенетичного розвитку особистості з досвіду спілкування з самим близьким оточенням дитини, продовжує розвиватися і видозмінюватися протягом життя людини і визначає таку властивість особистості, як довірливість.

В даний час найбільш проробленою є проблема довіри особистості до себе, яка є предметом досліджень Т.П. Скрипкіної і її учнів. Вона визначає довіру до себе як рефлексивний, суб’єктний феномен особистості, що дозволяє людині зайняти певну ціннісну позицію по відношенню до самого себе, до світу і, виходячи з цієї позиції, будувати власну життєву стратегію [28, с. 139]. Т.П. Скрипкіна вказує, що розвиток оптимального рівня довіри до себе є показником не тільки цілісності, але й зрілості особистості [28, с. 133]. У свою чергу довіра до світу розуміється «як специфічний суб’єктний феномен, сутність якого полягає в специфічному ставленні суб’єкта до різних об’єктів або фрагментами світу, що полягає в переживанні актуальною значущості та апріорної безпеки цих об’єктів або фрагментів світу для людини» [28, с. 97]. Вона зазначає, що довіру до себе неможливо без довіри до світу, інакше розпадається вся система «людина і світ», яка може існувати лише як цілісна система [28, с. 87]. В одних випадках людина може прагнути до набуття довіри до світу і тоді він діє в логіці «сообразности», тобто адаптивності. В інших випадках все може бути інакше – людина прагне до знаходження довіри до себе, і тоді він здатний «вийти» за рамки ситуації, проявляючи над-ситуативну активність [28, с. 93]. Таким чином, довіру людини до світу і довіру людини до себе постійно перебувають у стані рухомого рівноваги: ??«довіра до світу і довіру до себе прагнуть до гармонійного поєднання, інакше спостерігається або безрозсудний ризик, або повне відчуження особистої індивідуальності від самої себе» [28, с. 91-93]. На думку Т.П. Скрипкіної, абсолютизація будь-якого з полюсів призводить до дезадаптації особистості, до патологічних наслідків.

Подібний погляд, противопоставляющий довіра до світу і довіру до себе, може викликати закономірні заперечення. Так, адаптивні дії суб’єкта згідно ситуації нерідко протікають при високому рівні довіри особистості як собі, так і до світу. Приклад – активність в добре знайомих умовах, передбачуваною середовищі і т.д. Крім того, особистість може проявляти високий рівень довіри до себе і світу одночасно і в протилежній ситуації, яка характеризується високим ризиком і невизначеністю – у пошуках незвіданого, у прагненні до непізнаного. Умовою ж протиріччя довіри до світу, інших людей і довіри до себе виступає неузгодженість очікувань особистості щодо умов активності. Це можуть бути умови як фізичного середовища, так і соціальної – система цінностей, смислів і норм. Суб’єкт, зіткнувшись з несподіваними явищами звичного світу, опиняється перед вибором – діяти згідно ситуації або згідно власним прагненням. У разі ж, якщо відсутня неузгодженість умов життєдіяльності і суб’єктивних очікувань, особистість може діяти з високою часткою довіри до себе, не піддаючись ризику. Можна також припустити, що чим сильніше людина буде довіряти собі, тим частіше він буде демонструвати довіряє поведінку по відношенню до інших людей і світу в цілому. На рефлексивному рівні це може виглядати приблизно так: «Які б несподівані події не відбулися, як би не повелися оточуючі, я завжди знайду вихід з положення». Однак ці припущення потребують серйозної перевірці. У розділі 4 (параграф 4.6) представлено результати пілотажного емпіричного дослідження співвідношення довіри особистості себе, світу, іншим людям. Його результати дозволяють вважати даний напрямок досліджень досить перспективним.

Крім навколишнього світу, інших людей і самого суб’єкта, об’єктами довіри і недовіри є також окремі люди, соціальні групи і організації. Іншими можливими об’єктами можуть виступати різні феномени і явища матеріального і нематеріального світу. Наприклад, різні види відносин між людьми, системи цінностей і принципи устрою суспільства. Зокрема, дослідники говорять про довіру соціальним ролям, категоріям, мережам і т.п. У цьому випадку мова йде про деперсоніфікованого довірі. Соціологи та економісти використовують поняття «довіра системі» [32]. К.-У. Хельман розуміє під цим «віру людей у ??належне функціонування суспільної системи: все має свій порядок, не буває серйозних виходів системи з ладу, суттєвих недоліків у її функціонуванні, відповідно регулярних і великих втрат при цьому, все залишається в рамках очікуваного» [32]. У кожному суспільстві існує безліч функціональних систем, основні з яких, на думку К.-У. Хельмана, – економіка, політика і право. Це дозволяє проводити класифікацію видів довіри і недовіри за сферами додатки, як це зроблено в роботі Л.А. Журавльової. У ній наводиться така класифікація видів довіри: організаційне довіру, управлінське довіру, економічне довіру, політичну довіру, моральне довіру, психологічне довіру, правове довіру [15].

Підставою типології може виступати і сам суб’єкт довіри і недовіри – особистість чи група. Іноді не тільки об’єкт, а й суб’єкт довіри і недовіри можуть не ідентифікуватися. До цього виду належать інституційне та генерализованное довіру (довіра на рівні всього суспільства). Залежно від точки зору можливі ще два особливих види довіри і недовіри – випробовуване суб’єктом довіру / недовіру до інших людей і сприймається їм довіру / недовіру з боку різних людей і груп. Т.П. Скрипкіна використовує для їх позначення терміни «я-довіра» і «мені-довіра» [27, 28]. Відповідно, можна виділити «я-недовіра» і «мені-недовіра». Вплив цих видів довіри і недовіри на взаємини партнерів і на поведінку суб’єкта на сьогоднішній день не вивчено і являє собою вельми перспективний напрям дослідження.

Виразність формально-динамічних характеристик довіри і недовіри також дозволяють побудувати відповідну типологію. Її підставами можуть виступати наступні характеристики: вибірковість, парціальний, стабільність і стійкість до різного роду впливів, зокрема, стійкість у часі і т.д. Наприклад, можливі такі види довіри і недовіри: виборче, широке, непорушне, нестійке, ситуативне і т.д. У нашому дослідженні (глава 4) виділено емпіричні типи, що відрізняються диференціацією соціального оточення за показниками довіри / недовіри. За цим же принципом можна виділити формальне і неформальне довіру. Формальне довіру найчастіше згадується в літературі як інституційне довіру, під яким розуміється система прийнятих у даному співтоваристві принципів, правил і норм побудови відносин довіри і недовіри. За ознакою формальності виділяється і такий вигляд, як вимушене довіру.

Певне поєднання у суб’єкта різних рівнів окремих видів і форм довіри і недовіри може служити підставою для специфічних типологій. Так, концептуальне положення про відносну незалежність феноменів довіри і недовіри дозволяє провести класифікації різних типів поєднання довіри і недовіри. У роботі Р. Левицькі, Д. Мак-Алістера, Р. Біса в рамках двомірного каркаса описані 4 типи відносин: низька довіра / низьке недовіру, високу довіру / низьке недовіру, низька довіра / високе недовіру, і висока довіра / високе недовіру [57 ]. В умовах низької довіри і низького недовіри, суб’єкт не має причин ні для того, щоб бути впевненим у партнері, ні для того, щоб бути підозрілим і настороженим. Відносини з великою ймовірністю характеризуються обмеженою кількістю аспектів (граней), малою кількістю зв’язків і низькою «смугою пропускання» (тобто рідкістю контактів і незначним обсягом переданої інформації). В умовах високої довіри і низького недовіри дійова особа має підстави бути впевненим в іншій людині, і не має підстав підозрювати його. Зацікавлені сторони переконані, що мають спільні цілі, цінності і відчувають сильне позитивне почуття один до одного, яке виражається за допомогою прояви вдячності, підтримки, і заохочення. Сторони будуть часто взаємодіяти, періодично відкривати нові можливості для взаємодії, а також «відновлювати» довіру у разі виникнення напруженості. Факти, які свідчать про неблагонадійність, будуть швидше за все ігноруватися або заперечуватися [57]. У ситуації, коли сторони відчувають низьку довіру та високу недовіру, але тим не менш взаємозалежні, вони знаходять деякі шляхи для управління своїм недовірою. Один з ефективних шляхів – розділити відносини на складові, групуючи аспекти, в яких сторони можуть покластися один на одного, і відокремлюючи їх від тих аспектів відносин, де довіра між сторонами неможливо. Основна умова підтримки відносин – діяти в рамках правил [57]. В умовах високої довіри і високого недовіри одна сторона має підстави бути впевненою в інший в певному аспекті відносин, але також має підстави бути настороженій і підозрілою в інших аспектах. Відносини з великою ймовірністю характеризуються багатогранної взаємозалежністю, при цьому партнери мають як окремі, так і спільні цілі. Для того щоб підтримувати відносини і отримати вигоду від них, сторони можуть робити кроки для звуження взаємозалежності тільки на тих аспектах відносин, які можуть підвищити довіру. Р. Левицькі, Д. Мак-Алістер і Р. Біс відзначають, що рівновисокі довіру і недовіру є найбільш поширеною формою відносин у міру того, як формуються і розширюються взаємозалежності в командах, пар-тнерствах і альянсах [57].

Посилання на основну публікацію