Напрямки в західній кримінології

У XX ст. в західних країнах, незважаючи на зростання добробуту, в тому числі і широких народних мас, злочинність продовжувала зростати. Виникла необхідність дати нове тлумачення соціальних явищ, включаючи і злочинність. У зв’язку з цим слід зазначити, що в кримінології чільне місце зайняли вчені, котрі розглядали питання злочинності в соціологічному плані.
Теорія соціальної дезорганізації дає пояснення злочинності на соціальному рівні, ставить у залежність психологію злочинця від процесів функціонування суспільства в цілому, і, мабуть, ця теорія до теперішнього часу є найбільш значним теоретичним досягненням світової кримінології. Основоположником її є французький соціолог Еміль Дюркгейм (1858- 1917 рр.), Чиї ідеї були успішно розвинені і доповнені американцем Робертом Мертоном (1938 г.) та ін.
Дюркгейм стверджував, що індивід відчуває вплив «соціальних фактів», до яких, зокрема, відносяться зовнішні по відношенню до нього образи думок, дій і відчування. При цьому він виходив з того, що колективні схильності не зводяться до нахилам індивідів, являють собою щось інше, ніж сума поглядів окремих людей. Так, на його думку, суспільна мораль завжди суворіше і безкомпромісність, ніж індивідуальна мораль. Мораль суспільства диктує конкретним людям правила поведінки.
Даючи пояснення отклоняющемуся від соціальних норм поведінки, найбільшу увагу Дюркгейм приділив самогубств і вбивств. При цьому він використовував дві наукові категорії: соціальну згуртованість і аномію.
У успішно функціонуючому суспільстві, по Дюркгейму, завжди велика згуртованість, виражена в тому, що більшість солідарно в ідеалах, уявленнях про належне і порицаемом. Періодично, при порушенні громадського рівноваги, яке може відбуватися як внаслідок економічного лиха, так і при різкому зростанні добробуті країни, згуртованість між людьми слабшає – суспільство дезорганизуется.
Соціальна дезорганізація, зокрема, виражається в явищі аномії. Цей термін, запозичений з теологічного лексикону, буквально перекладається як «безнорматівності». Аномія розуміється Дюркгеймом як соціальний факт, як такий стан суспільства, при якому істотно слабшає одержувати дію моралі, і суспільство протягом якогось часу не здатна надавати обмежує вплив на людину. Загальний стан дезорганізації, або аномії, посилюється тим, що пристрасті найменше згодні підкорятися дисципліні саме в той момент, коли це всього потрібніше. Таким чином, на думку Дюркгейма, «аномія» є основною причиною злочинності. Відповідно до переконання цього автора саме існування злочинності є нормальним за умови, що вона досягає, але не перевищує рівня, характерного для суспільства певного типу. У той же час він вважав, що цей рівень, бути може, і неможливо встановити.
Послідовниками Дюркгейма явище аномії розглядається у двох аспектах: як характеристика суспільства і як характеристика окремої людини. Мертон доповнює вчення Дюркгейма тезою про те, що причиною аномії може служити протиріччя між цілями, які пропагує суспільство, і схвалюються засобами, які в ньому вважаються прийнятними. Пропаганді загальноприйнятих у суспільстві цілей особистого успіху і добробуту протистоїть обмеженість доступу до соціально схваленим каналах набуття цього успіху, а саме: до освіти, професії, багатства і статусу. Тим самим для нижчих шарів суспільства залишається практично тільки один вихід – порушення правових норм. А злочин і є способом подолання розриву між бажаннями індивіда та його можливістю їх здійснення.
Дослідники визначають «анемічного» індивіда як індивіда, що відчужує себе від інших і вважає, що:
– Лідери суспільства байдужі до його потреб;
– Соціальний порядок непередбачуваний;
– Ніхто і ніколи не може розраховувати на підтримку з боку інших людей;
– Життя, в общем-то, позбавлена ​​всякого сенсу.
Виходячи з вищесказаного автори вважали, що держава зобов’язана проводити таку політику, щоб якомога більша кількість громадян мало можливість досягнення соціально схвалюваних цілей соціально прийнятним шляхом.
Теорія диференційованої зв’язку розроблена американцем Едвіном Сатерленда в книзі «Принципи кримінології». Як відзначали самі західні вчені, це перша значна соціологічна теорія злочинної поведінки, яка придбала багатьох прихильників. Основна увага вона приділила питанням соціальних відносин, і її методологічну базу становить соціальна психологія як наука про малі соціальних групах. Теорія Сатерленда спрямована на пояснення індивідуального систематичного злочинної поведінки. У ній зроблена спроба пояснити механізм засвоєння моделей негативної поведінки. Соціальна дезорганізація змушує індивіда вступати в контакти з іншими людьми, де він зазнає впливу різних моделей поведінки. Злочинне поведінка виникає в результаті зв’язку окремих людей чи груп з моделями злочинної поведінки. Чим більш часті і стійкі ці зв’язки, тим більше вірогідності того, що індивід стане злочинцем. Головний висновок – злочинному поведінці навчаються. Торкаючись злочинності в цілому, Сатерленд спирається на теорію соціальної дезорганізації. Саме соціальна дезорганізація, що виникає в результаті соціальних процесів мобільності, конкуренції і конфлікту, на його думку, є головною причиною злочинності. Соціальна дезорганізація породжує конфлікт культур, який веде до «диференційованої зв’язку». Сатерленд і його послідовники заперечують біологічне успадкування злочинних схильностей. Вони вважають, що злочинному поведінці навчаються в процесі спілкування, головним чином, в групах. Багато що залежить від частоти, тривалості, черговості та інтенсивності контактів. Навчання злочинної поведінки нічим не відрізняється від будь-якого іншого навчання. Теорія диференційованої зв’язку високо оцінюється у світовій, і особливо американської, кримінології.
Разом з тим ця теорія не позбавлена ​​недоліків, які розглядалися в численній літературі, а саме:
– Не всякий людина, що стикається зі злочинною поведінкою, сприймає його в якості моделі своєї поведінки;
– Вона не враховує індивідуальних відмінностей;
– Теорія не пояснює, чому у людей є саме ті зв’язки, які у них є, і ін.
Грунтуючись на положеннях про диференційовану зв’язку, неможливо пояснити, чому, наприклад, деякі люди, що виросли серед злочинців, ніколи не роблять злочинів, і, навпаки, отчого іноді злочинець виходить з законослухняного, ґречного оточення. Теза про навчання злочинному поведінці не підходить ситуативним злочинцям, а також злочинцям, виріс на ґрунті глибоко вкоріненою в їхній свідомості ідеї (найчастіше корисливої ​​або політичної). Теорія диференційованої зв’язку ігнорує індивідуальні особливості особистості, а також притаманну людині винахідливість поведінки – вільну волю.
Завдяки цій теорії західні кримінологи провели ґрунтовний аналіз процесів взаємодії різних злочинних груп.
Психологічний напрям. Ряд кримінологів, вивчаючи злочинну поведінку, робить акцент на особу злочинця. Психологічний підхід сходить до Р. Гарофало. Не можна заперечувати того, що психологія дала кримінології в області методики, а також розробки психодіагностичних і психометричних методів. При вивченні злочинців, безсумнівно, приносять користь спеціальні тести. У США в післявоєнний період відзначається зрушення від соціологічних теоретичних описів відтворення злочинності в суспільстві до практичного застосування методів сучасної психології. Ці методи, що вживаються при обстеженні осіб, які вчинили злочини, націлені на визначення оптимальних шляхів пристосування даних людей до нормального суспільного життя.
Розроблені тести дозволяють заглибитися в особливості особистості правопорушників, порівняти останніх із законослухняними громадянами, вибрати індивідуальні заходи попередження повторного злочинної поведінки. За допомогою тестування визначають схильності людини, рівень її розумового розвитку, клінічні відхилення. Розроблена шкала емпатії допомагає оцінити здатність обстежуваного особи до співпереживання і двосторонньому спілкуванню. Поряд з індивідуальними використовуються також групові тести, що дозволяють прояснити особливості взаємодії індивіда з оточенням. Застосовувані в кримінологічних цілях методики публікуються в спеціальній друку, що сприяє їх поширенню.
Психологічні теорії використовуються для обґрунтування тактики здійснюваних на практиці заходів поетапної корекції поведінки засуджених. Так, в молодіжному центрі імені Р. Кеннеді в Моргані (США) здійснюється методика «модифікації», основу якої становить система винагород, покликана підкріпити позитивні зрушення в поведінці засудженого. Продовжує користуватися популярністю теорія небезпечного стану, яка дає для практичного використання методику клінічної роботи з попередження злочинів. Перша книга в даному напрямку – «Критерії небезпечного стану» – була опублікована в 1880 р Р. Гарофало. У ній він розглядав злочинні діяння як «природні злочину» і відносив до них правопорушення, суперечать двом головним почуттям людини – чесності та співчуття. Злочин, вважав Гарофало, це аморальний вчинок, що наносить збиток державі. У порівнянні з антропологічним підходом Ломброзо, позиція Гарофало відрізняється більш сильним психологізмом. Він пояснював злочинність внутрішньо властивою певним особам схильністю до скоєння злочинів. Подібна схильність визначалася ним як небезпечний стан особистості.
Слідуючи біологічним принципам вчення Дарвіна про природний добір, Гарофало сформулював правила адаптації та усунення тих, хто не може пристосуватися до умов життя в соціально-природної селекції. Він пропонував: позбавляти життя тих, чиї злочинні діяння виникають з непереборних психічних аномалій, що роблять їх не здатними до життя в суспільстві; частково усувати або піддавати тривалого ув’язнення тих, хто здатний тільки до способу життя кочівників і примітивних племен; примусово виправляти тих, у кого недостатньо розвинені альтруїстичні почуття, але хто скоїв злочини при надзвичайному збігу обставин і навряд чи коли-небудь повторить їх знову.
Після Другої світової війни найвизначнішим представником цієї теорії є французький кримінолог Жан Пінатель, який розглядає небезпечний стан особистості як поняття не юридичне, а клінічне, встановлюване клінічним методом (звідси й друга назва теорії – клінічна теорія) і що означає підвищену, у порівнянні з іншими людьми, схильність особи до скоєння злочину. Злочинна здатність може бути підвищеною, середньою і слабкою. Виступаючи на IV Міжнародному конгресі кримінологів, Пінатель стверджував, що схильність до скоєння злочинів пов’язана з біологічною структурою особистості, яку слід вважати злочинної особистістю. Пінатель намагався здійснити пошук «вимірів» небезпечного стану. Вчений висловлювався за зближення клінічної кримінології з соціологією для створення клінічної соціології. Пінатель намагався сформулювати позицію клінічної кримінології з проблеми: хто ж – суддя або психіатр – буде відповідальний за винесення судового рішення?
Відповідно до теорії небезпечного стану злочин у ряді випадків виникає на основі попереднього його вчинення певної психічного стану, предрасполагающего до конфлікту з соціальними нормами. Небезпечне стан зазвичай тимчасово, воно відповідає внутрішньому кризі, змінюється емоційно байдужістю, слідом за яким приходить егоцентризм, потім лабільність (нестійкість), яка знову може вилитися в кризу. Фахівцями здійснюється діагностика небезпечного стану. При цьому важливу роль відіграє зіставлення результатів обстеження особистості з даними, що характеризують соціальну ситуацію, зокрема, враховуються матеріальні умови, вплив з боку оточення, наявність психотравмуючих факторів та ін. Діагноз зумовлює строго індивідуальні профілактичні заходи.
Велике значення при цьому надається розпізнанню дуже складних і не завжди усвідомлюваних обстежуваним стресових реакцій, часто є джерелом небезпечного стану.

Посилання на основну публікацію