Історичний розвиток педагогіки та її зв’язок з іншими науками

Педагогіка пройшла тривалий розвиток, який можна розділити на три великі етапи.
На першому, емпіричному, етапі розвитку педагогіки починаючи з найдавніших часів, людство накопичувало і осмислювало досвід навчання і виховання різних епох і народів, створення різних освітніх установ.
На Заході колискою європейських систем навчання і виховання стала давньогрецька філософія. Найвидатніший її представник Демокріт (460-370 до н.е.) створив узагальнюючі праці у всіх областях сучасного йому знання, не залишивши без уваги навчання і виховання. Питань педагогіки стосувалися великі давньогрецькі мислителі: Сократ (469-399 до н.е.), його учень Платон (427-347 до н.е.), Аристотель (384-322 до н.е.), в працях яких глибоко розроблені найважливіші ідеї і положення, пов’язані з вихованням людини, формуванням його особистості. Своєрідним підсумком розвитку античної педагогічної думки став трактат “Про освіту оратора” римського філософа і педагога Квінтіліана. Цей його працю довгий час був важливою книгою з педагогіки, поряд з творами Цицерона його вивчали у всіх школах риторики.
Крім того, здавна існували школи афінського та спартанського виховання, школи грецької культури, монастирські, міські, соборні і міські школи, системи єзуїтського і християнсько-католицького навчання.
255
На Сході китайські вчені реалізовували в шкільному навчанні вивчення чотирьох дисциплін: моралі, мови, політики і літератури. Вони вперше висунули концепцію ідеальної людини – не по походженню, а завдяки навчанню і вихованню. Арабські же й іранські мислителі завжди прагнули підвищити загальну цінність освіти, підкреслювали важливість систематичного і постійного навчання, необхідність всебічного фізичного і духовного розвитку людей, формування у них таких якостей, як шанобливе ставлення до старших, справедливість, ввічливість, сміливість.
На другому етапі формування педагогіки як науки в період Середньовіччя церква монополізувала духовне життя суспільства, спрямовуючи виховання в релігійне русло. Затиснуте в лещатах теології освіту в чому втратило свободу і прогресивну спрямованість античних часів. З століття опрацьовувалися непорушні принципи догматичного і схоластичного навчання, яке проіснувало в Європі майже 12 століть. Серед діячів церкви були утворені для свого часу філософи – наприклад, Тертуліан (160-222), Августин (354-430), теолог Фома Аквінський (1225-1274) та ін., Які створили великі трактати з виховання та духовної освіти людей.
Але не тільки придушенням вільнодумства відзначений цей період в історії науки. Ідея загальноосвітньої школи з її головними атрибутами належить єзуїтам, засновником ордену яких був І. Лойола (1491-1556). У 1522 р він написав книгу “Духовні вправи”, де виклав основи і принципи функціонування нової, невідомої ще школи. Типові програми єзуїтів регламентували весь навчальний процес: як і про що говорити на уроці, як вирішувати ті чи інші спірні питання, як вчити географії або іноземним мовам. І. Лойола наполягав на абсолютній безкоштовності освіти. Єзуїти привозили з собою програми і підручники, надруковані в друкарнях, відкривали школи, куди міг записатися кожен. Вперше в історії масової школи (а свою школу орден єзуїтів бачив загальної та масової) дітей намагалися набирати з різних соціальних груп, дотримуючись ідеї, що шкільний клас – це суспільство в мініатюрі.
Епоха Відродження дала світові цілу низку яскравих мислителів, педагогів-гуманістів, в числі яких італієць В. Фельтре
256
(1378-1446), голландець Еразм Роттердамський (1469-1536), французи Ф. Рабле (1494-1553) і М. Монтень (1553-1592).
Наукова педагогіка зародилася на початку XVII в. Її засновником вважається педагог-гуманіст Я.А. Коменський (1552-1670). Його головний працю “Велика дидактика”, що вийшов в Амстердамі в 1657, – одна з перших науково-педагогічних книг. Багато з висловлених у ній ідей не втратили ні своєї актуальності, ні свого наукового значення і сьогодні. Запропоновані Я.А. Коменським принципи, методи, форми навчання – наприклад, принцип природосообразности, класно-урочна система – увійшли в золотий фонд педагогічної теорії.
Згодом непримиренну боротьбу з догматизмом, схоластикою і вербалізмом в педагогіці вели французькі матеріалісти і просвітителі XVIII в. Д. Дідро (1713-1784), К. Гельвецій (1715-1771), П. Гольбах (1723-1789) і особливо Ж.Ж. Руссо (1712-1778). Демократичні ідеї французьких просвітителів багато в чому визначили творчість великого швейцарського педагога Й. Песталоцці (1746-1827). Німецький філософ І. Гербарт (1776-1841) – велика, але суперечлива постать в історії педагогіки. Крім значних теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і дидактики (чотириланкова модель уроку, поняття виховує навчання, система розвиваючих вправ), він відомий роботами, що стали теоретичною базою для авторитарної педагогіки, введення дискримінаційних обмежень в освіті широких мас трудящих. Інший видатний німецький педагог А. Дістервег (1790-1866) плідно займався дослідженням багатьох важливих проблем, але найбільше – вивченням протиріч, внутрішньо властивих всім педагогічним явищам.
У Росії розвиток педагогіки йшло по шляху формування стрункої системи освітніх установ на чолі з створеним спеціально міністерством народної освіти. В основу її діяльності лягли думки та ідеї основоположника вітчизняної педагогіки К.Д.Ушинського, який домагався реалізації на практиці ідеї народності суспільного виховання.
Широко відомі також педагогічні праці видатних російських мислителів, філософів і письменників В.Г. Бєлінського (1811- 1848), А.І. Герцена (1812-1870), Н.Г. Чернишевського (1828-1889), Н.А. Добролюбова (1836-1861). У всьому світі визнані провісні ідеї Л.М. Толстого (1828-1910), вивчаються
257
праці Н.І. Пирогова (1810-1881). Вони виступили з різкою критикою станової школи та закликами корінного перетворення справи народного виховання в країні.
На третьому етапі розвитку педагогіки в XX в. її наукова думка розвивалася бурхливими темпами.
На Заході інтенсивні дослідження педагогічних проблем були розпочаті в США, куди поступово зміщувався центр педагогічної думки. Не обтяжені догмами ініціативні підкорювачі Нового Світу без упереджень приступили до досліджень педагогічних процесів у сучасному суспільстві і швидко досягли відчутних результатів. Були сформульовані загальні принципи, виведені закономірності людського виховання, розроблені і впроваджені ефективні технології освіти, що забезпечують кожній людині можливість порівняно швидко і досить успішно досягти задуманих цілей.
Найвизначнішими представниками американської педагогіки є Д. Дьюї (1859-1952), чиї роботи вплинули на розвиток педагогічної думки в усьому західному світі, і Е. Торндайк (1874-1949), який прославився дослідженнями процесу навчання, створенням хоча і прагматично приземлених, але дуже дієвих технологій.
У нашій країні добре відомо ім’я сучасного американського педагога Б. Спока. Задавши публіці другорядний на перший погляд питання: “Що у вихованні дітей має превалювати – строгість або доброта?” – Він сколихнув уми далеко за межами своєї країни. За цим простим питанням стоїть відповідь: якою бути педагогіці – авторитарної чи гуманістичної. Відповідь поки не очевидний. Свій погляд Б.Спок пропонує у своїх книгах “Дитина та догляд за ним”, “Розмова з матір’ю” та ін.
В цілому західна педагогіка орієнтувалася на обслуговування економічного прогресу суспільства, необхідність створення високотехнологічних систем навчання і підготовки фахівців конкретного профілю. В остаточному підсумку за кордоном склалися передумови для перетворення педагогіки в вузькоприкладному область знань, орієнтовану на рішення насамперед проблем, що відносяться до підготовки педагогів-управлінців.
На Сході, насамперед у СРСР, педагогічна наука вирішувала переважно завдання виховання, підвищення
258
ефективності та якості освіти, всебічного розвитку особистості. Її головними галузями були: дитяча педагогіка (преддошкольного, дошкільного, шкільного віку); педагогіка професійної освіти, сімейного виховання, педагогіка вищої школи, військова педагогіка, дефектологія, історія педагогіки.
Активну участь у педагогічних розвідках в нашій країні взяли С.Т. Шацький (1878-1934), П.П. Блонський (1884-1941), А.П. Пінкевич (1884-1939). Популярність педагогіці соціалістичного періоду принесли роботи Н.К. Крупської, А.С. Макаренко, В.А. Сухомлинського. Теоретичні пошуки Н.К. Крупської (1869-1939) концентрувалися навколо проблем формування нової радянської школи, організації позакласної виховної роботи, що зароджується піонерського руху. А.С. Макаренко (1888-1939) висунув і перевірив на практиці принципи створення і педагогічного керівництва дитячим колективом, методики трудового виховання, вивчав проблеми формування свідомої дисципліни та виховання дітей у сім’ї, В.А. Сухомлинський (1918-1970) зосередив свої дослідження навколо моральних проблем виховання молоді. Багато його дидактичні поради, влучні спостереження зберігають своє значення і в умовах докорінної перебудови суспільства.
У 1940-1960 рр. на ниві народної освіти активно трудився М.А.Данілов (1899-1973). У 1970-1980 рр. активна розробка проблем початкової освіти велася в науковій лабораторії під керівництвом Л.В. Занкова (1901-1977). В результаті досліджень була створена нова система навчання молодших школярів, заснована на пріоритетності розвитку пізнавальних можливостей учнів.
В кінці 1980-х рр. в Росії почався рух за оновлення і перебудову школи. Це яскраво виразилося у виникненні так званої педагогіки співробітництва. Серед її представників – відомі вчені-педагоги і самобутні творчі вчителі Ш.А. Амонашвілі, С.Л. Соловейчик, В.Ф. Шаталов, Н.П. Гузик, М.М. Палтишев, В.А. Караковський та ін.
Праці видатних російських педагогів, активно розробляли актуальні проблеми виховання в 1960-1990 рр., Відомі у всьому світі. Серед них методологічні роботи Ю.К. Бабанського, В.П. Беспалько, І.Я. Лернера, Н.Д. Никандровие, М.Н. Скаткина, В.А. Сластенина, Г.І. Щукіної та інших відомих учених.
259
В цілому в даний час розвиток педагогіки детермінується соціально-економічними умовами нашого суспільства, потребами життя і діяльності людей, досягненнями сучасного науково-технічного прогресу, логікою трансформації тих феноменів, які вона вивчає. Все це безперервно висуває перед педагогікою все нові і нові проблеми, вирішення яких вимагає насамперед максимально ефективного використання внутрішніх можливостей її самої. Саме тому вона постійно видозмінюється, в ній виділяються все нові і нові складові частини.
До основних галузях педагогіки відносяться наступні. Історія педагогіки – галузь педагогіки, що досліджує історичні етапи розвитку педагогічних ідей та поглядів.
Загальна педагогіка – базова наукова дисципліна, що вивчає загальні закономірності виховання і навчання людини, що розробляє загальні основи навчально-виховного процесу у виховних закладах усіх типів. Традиційно загальна педагогіка містить чотири великі розділи:
1) загальні основи;
2) дидактика (теорія навчання);
3) теорія виховання;
4) школоведеніе.
Названі розділи в останні десятиліття настільки розрослися, що стали великими самостійними галузями знань.
Педагогіка вищої школи – галузь педагогіки, що вивчає особливості навчання, виховання і розвитку людей в процесі отримання вищої освіти.
Шкільна педагогіка – галузь педагогіки, що вивчає особливості навчання, виховання і розвитку людей в процесі отримання освіти в середній школі.
Корекційна педагогіка – галузь педагогіки, що займається навчанням і вихованням людей в інтересах корекції їх особистості та діяльності.
Професійні педагогіки – галузі педагогіки, орієнтовані на вивчення процесів навчання, виховання та підготовки представників різних професій.
Педагогіка неформальної освіти – галузь педагогічної науки, що вивчає неформальні (нетрадиційні) методи і способи навчання і виховання.
Педагогіка освіти дорослих – галузь педагогіки, спеціально досліджує форми і способи освіти дорослих люде і.
260
Методологія і теорія педагогіки – спеціальна складова частина педагогіки, що приділяє головну увагу розробці її методологічних і теоретичних проблем.
Різні галузі педагогіки дозволяють виявити якісну своєрідність педагогічних явищ, їх зв’язки з іншими громадськими феноменами, визначити специфіку педагогіки як науки, її роль і місце в системі галузей суспільних знань. В останні десятиліття усі галузі педагогіки пішли шляхом створення приватних технологій, що відрізняються від традиційних методик максимальної конкретизацією шляхів і способів досягнення заданих результатів.
Пройшовши тривалий шлях розвитку, накопичивши інформацію, педагогіка перетворилася на розгалужену систему наукових знань. Тому сучасну педагогіку правильніше називати системою наук про виховання і навчання людей.
Педагогіка не може не спиратися на результати досліджень інших наук, з яких вона бере для себе те, що необхідно для більш правильного і всебічного висвітлення досліджуваних нею феноменів. Характер взаємозв’язку педагогіки з іншими науками визначається тим, що потрібно самій педагогіці і змістом того, що вивчає конкретна галузь знань.

Посилання на основну публікацію