Зародження і розвиток вітчизняних релігійно-політичних вчень

Роком заснування Російської держави традиційно вважається 862 р, коли, як описує чернець-літописець Нестор в «Повісті временних літ», слов’янські племена закликали на князювання варязького князя Рюрика, що походив із племені русичів.

Після смерті Рюрика його наступником став князь Олег, якому вдалося захопити місто Київ, стояв на перехресті найважливіших торгових шляхів із заходу на схід і з півночі на південь. Захопивши Київ, Олег переніс у нього столицю Русі з Новгорода, заявивши, як свідчить літопис: «Так буде Київ матір’ю городам руським!»

Так, згідно з переказами, на Русі в IX ст. утвердилося державне начало і вона стала суверенною державою, що володіє значним політичним вагою в тодішньому цивілізованому світі.

Найважливіше історичне і культурну подію в Київській Русі – прийняття князем Володимиром у 988 р християнства.

Початок письмовій політичної думки Росії відноситься до X-XI ст., Яка стала формуватися на основі християнської релігії після хрещення Русі. На її розвиток серйозно вплинуло подію незабаром після хрещення Русі поділ християнської церкви (1054) на дві гілки – східну, православну, з центром у Константинополі і західну, католицьку, з центром у Римі, які стали змагатися між собою. Це найважливіша для християнського світу історична подія поставило вже перед Давньою Руссю проблему вибору між православним Сходом і католицьким Заходом, і ця проблема, як відомо, повністю не вирішена досі.

Ці історичні події стали причиною появи двох основних потоків політичної думки російського Середньовіччя.

Перший потік – консервативний, охоронний, ізоляціоністський. Він виходив з ідеї самобутності та самодостатності православної Росії, необхідності її обов’язкового дистанціювання від католицького Заходу. Його найбільш яскравим вираженням стала вельми претензійна концепція «Москва – Третій Рим», а потім, вже в Новий час, відома формула політичного розвитку Росії – «самодержавство, православ’я, народність», а також глибока і всебічна ідеологія слов’янофільства. Зв’язок з цим потоком можна угледіти і в добре нам відомої ідеї нашої Вітчизни як СРСР – в ідеї і величезних народних зусиллях щодо її реалізації у форматі побудови нового суспільства – «світлого комуністичного майбутнього».

Другий потік – загальноєвропейський, інтегративний, від якого беруть свій початок ліберально-демократичний і соціалістичний течії російської політичної думки. Одна із складових частин цього потоку – ідея відновлення втраченої єдності християнської церкви, а також ідейно-політичний рух західництва.

Початок суспільно-політичної думки на Русі зазвичай зв’язується з ім’ям Іларіона (бл. 1000 – після 1074), київського митрополита. У 1049 р в одному з храмів Києва він виголосив проповідь, що дійшла до нас під назвою «Слово про Закон і Благодать», яку вважають першим твором російської політичної думки.

Іларіон виклав такі основні ідеї:

(1) прагнення візантійської церкви до піднесення над усіма іншими частинами християнського світу заслуговує рішучого осуду, оскільки це прагнення суперечить Священному Писанню, який проголосив рівність і єдність усіх християн і християнських народів;

(2) хрещення Русі – найбільша подія в історії, що означає відмову від язичницької віри і вступ Русі в єдину родину християнських народів;

(3) християни на відміну від інших народів у своєму житті керуються насамперед релігійними законами, законами благодаті, заснованими на високій моральності та моралі, які стоять вище язичницьких звичаїв і всіх інших світських законів, у тому числі законів правових, юридичних.

Неважко помітити, що у своєму «Слові» Іларіон виходив з міцно затвердилася до цього часу в усьому християнському світі теократичною ідеї, тобто ідеї пріоритету церковних законів і церковної влади над владою світською. Однак особливість політичного життя Росії полягала в тому, що теократична ідея використовувалася тут не для приниження світської влади, як це нерідко бувало на Заході, а, навпаки, для її піднесення. Тут церква і княжа влада, як правило, разом спиралися на закони благодаті і виступали як єдиний владний тандем.

Джерело як князівської, так і церковної влади давньоруські і західноєвропейські дослідники бачили насамперед у Божественній волі. Однак на Русі більш чітко окреслилася ідея присутності ще одного джерела влади – обов’язкової згоди між правителями і їх підданими. Саме ця ідея давала додатковий аргумент для утвердження у свідомості людей уявлення легітимності самодержавної влади в Росії і забезпечувала її особливу міцність і авторитарний характер.

Саме в обгрунтуванні необхідності для встановлення міцної влади такої згоди між правителями і народом полягає сенс згадуваної давньої легенди про запрошення слов’янами на князювання до Новгорода варязьких князів, тобто запрошення з волі самого народу незалежних правителів з боку.

Легенда – легендою, але відома формула російського управління говорить саме про це ж злагоді. Ця формула, на наш погляд, – шедевр як з точки зору її змісту і сенсу, так і з точки зору мовної її виразності. Цю формулу рано чи пізно, але обов’язково по достоїнству оцінить людство. Ця формула звучить так: «Звати, не загрожує», де під словом «кликати» необхідно розуміти саме «управління» підданими з боку управителя, засноване саме на злагоді, на свідомому початку спільних дій всіх, а не насильницькому або тим більше силовому їхньому варіанті .

Ще однією найважливішою ідеєю, постійно звучала в творах російських політичних мислителів XI-XIII ст., Була ідея об’єднання всіх Російських земель під владою Києва.

В умовах феодальної роздробленості з’являється чудовий твір російської літератури «Слово о полку Ігоревім» (XII ст.), Де автор виступає прихильником сильної княжої влади. Закликаючи всіх руських людей до єдності, він вимагає їх підпорядкування київському князю, закликає їх організувати спільний відсіч кочівникам.

Цю традицію російської суспільно-політичної думки продовжує «Моління Данила Заточника» (кінець XII – початок XIII ст.). Передбачуваний автор цього твору Данило Заточник також закликає до зміцнення князівської влади і встановленню такого порядку правління, при якому добре живеться всім, а не тільки наближеним до правителю. Сильна влада повинна бути представлена ​​фігурою ідеального князя, що володіє такими якостями, як хоробрість, мудрість, щедрість. Ідеальне управління реалізується не тільки при ідеальному типі князя, але і при ідеальних рисах, властивих його наближеним, боярам, ​​«думцям». Автор засуджує бояр, від яких, можливо, зазнав він сам, опинившись в ув’язненні: «Не май собі двору поблизу царьова двору і не тримай села поблизу царьова села: бо тіун його – як вогонь на осиці розпалений, а рядовичі його як іскри. Якщо від вогню і остережешься, то від іскор не зможеш впильнувати та одяг спалиш ». У цілому вчення Данила Заточника висловлює прагнення до реалізації головного завдання того часу – об’єднання Російських земель під владою єдиного князя напередодні монголо-татарської навали.

Проте, як відомо, ці заклики російських політичних мислителів XII-XIII ст. успіху не мали. У XIII в. монголо-татари під проводом хана Батия розгромили розрізнені руські князівства. Але російський народ і в цих умовах зумів зберегти свою релігію, культуру і систему управління. Протягом усього періоду ординськогоярма Русь боролася за здобуття своєї незалежності і з об’єднанням земель навколо Москви домоглася до кінця ХУ в. звільнення від володарювання Золотої орди. Розпочався новий етап у розвитку російської державності – ліквідація феодальної роздробленості, згуртування земель навколо Москви і затвердження сильної великокнязівської влади.

Подальший розвиток російської державності пов’язано як з підвищенням її авторитету на міжнародній арені, так і з вирішенням важливих внутрішніх політичних проблем: припиненням спроб старих боярських родів, а також церковних ієрархів визначати політику держави. Ці актуальні проблеми політичної практики держави знаходили своє відображення і в політичній ідеології.

Про стійкість традиційних для російської політичної думки політичної ідей – ідеї згоди князівської влади і підданих, а також ідеї єдності всіх Російських земель – свідчили і події, що розгорнулися в Росії на рубежі XVI-XVII ст., В роки польсько-шведської інтервенції. У ході визвольної війни проти цієї інтервенції на основі давньої політичної традиції знову відродилася ідея обрання царя «всім миром», собором, громадою, що й призвело до початку правління на Русі нової царської династії Романових, яка правила Росією більше 300 років.

З цієї установки виникла одна з найважливіших особливостей російської політичної ідеології. Суть її в наступному. Для Європи розглянутого історичного періоду були характерні політична конкуренція, гостра боротьба між світською владою і церквою, між «третім» і вищими станами, між різними релігійними течіями – католиками, протестантами і т.д. У результаті європейських реалій політичного життя представницькі установи, так чи інакше обмежували абсолютну владу монархів (Парламент в Англії, Генеральні штати у Франції), з’явилися тут вже в XIII-XIV ст. Зовсім інакше все розвивалося в Росії. Аж до початку XX ст. в Росії церква і князівська, а потім і царська влада виступали, як правило, єдиним фронтом. Селянські заворушення швидко придушувалися, а виникали єретичні релігійні течії, не отримуючи широкої суспільної підтримки, не набували серйозної політичної сили. Слід також зазначити, що селянські повстання в нашій країні виступали, як правило, не за обмеження або ліквідацію монархії, а знову-таки під гаслами підтримки народного, селянського царя.

У той час коли на Заході, в умовах гострої суспільної-ополітіческіх зіткнень, політична думка прийшла до усвідомлення і захисту інтересів окремої особистості, висунула ідею громадянського суспільства як джерела влади і, таким чином, обгрунтувала вимога обмеження влади всесильного монарха, то в Росії, за відомим визначенням А.С. Пушкіна, народ по- колишньому «німувала».

Політичну пасивність в цілому принципово консервативної політичної влади всередині країни вона намагалося в якійсь мірі компенсувалася за рахунок своєї активної зовнішньої політики. До цього ж її спонукали і інші політичні та інші обставини – однієї з провідних ідей політичної думки протягом всієї історії середньовічної Русі залишалася ідея об’єднання розрізнених Російських земель в єдине.

До зміцненню політичної єдності Російських земель закликали, як зазначалося вище, вже перші руські літописи, починаючи з літописного зводу «Повість временних літ», і літературнохудожественние твори, насамперед «Слово о полку Іго- реві». Ця концепція і надалі постійно присутня в російської середньовічної суспільно-політичній літературі: вона відповідала історичної потреби створення централізованого Московської держави.

Посилання на основну публікацію