Вибір прем’єр-міністра

Глава держави в демократичних країнах в тій чи іншій мірі бере участь у процедурі визначення та затвердження глави уряду країни. При цьому повна автономія глави держави у вирішенні цього питання залишилася в минулому. Потрібно сказати, що обмежені можливості глави держави в процедурі визначення та призначення глави уряду відповідає сенсу і духу парламентського режиму: останнє слово в парламентському режимі належить народу в особі його обранців у парламенті.
Інша практика складається в цьому питанні в президентському режимі. Так, у Франції в роки V Республіки рішення щодо призначення глави уряду приймає президент. Практично в роки V Республіки прем’єр-міністр дуже рідко буває лідером більшості. Він стає таким після свого призначення. Але така свобода в рішеннях президента буває тоді, коли має місце збіг президентського і парламентської більшості.
У Великобританії королева, будучи главою держави, не має, по суті справи, ніяких прав у визначенні глави уряду: рішення приймається перемогла на виборах політичною партією. Подібна ситуація характерна і для Німеччини.
Слід сказати і про те, що в певних політичних ситуаціях, спираючись на положення конституції, президент парламентської республіки може робити істотний вплив в питанні призначення голови уряду. Так, в роки IV Республіки у Франції прем’єр-міністр визначався не на основі парламентської більшості, а з числа членів однієї з впливових (і найчастіше не найвпливовішою) за підсумками виборів політичних партій. Більш того, як показано в одному з досліджень, присвячених парламентським режимам, дуже рідко уряд формується з числа саме найбільш сильної партії. У роки IV Республіки найкращі позиції для того, щоб очолити уряд, мали представники політичних партій, які займали 4-5 місце серед всіх політичних партій країни [455].
В Італії президент країни, спираючись на силу громадської думки, може робити істотний вплив у визначенні та призначенні прем’єр-міністра. Цей останній визначається з числа представників партії, що володіє відносною більшістю місць у парламенті. До самого недавнього часу це були представники фракцій ХДП. Ситуація змінилася на початку 80-х рр. минулого сторіччя. У 1983 р президент країни доручив формування уряду Б. Краксі – лідеру Соціалістичної партії, що отримала на виборах 12 відсотків голосів виборців. І це стало початком діяльності уряду, який довше багатьох проіснувало – аж до 1987 р, що, за італійськими мірками, багато.
Політична криза 1992-1993 рр. в Італії ще більше розширив можливості президента в питанні призначення голови уряду. Вийшло так, що політичні партії, по суті справи, втратили здатність призначати прем’єр-міністра. У квітні 1993 р, вперше в післявоєнній історії Італії, президент країни Скальфаро зміг призначити на чолі уряду непарламентарія – керуючого італійським банком Чампі, людини вельми компетентного і чесного в усіх відношеннях. Таким рішенням було задоволено очікування громадської думки країни, міжнародних ділових кіл. Більше того, саме під керівництвом такого прем’єра уряду вдалося розпочати проведення реформи політичної системи.
Подібним же підходом характеризувалося і призначення на чолі уряду Італії в 1995 р Ламберто Діні, колишнього глави казначейства країни по час правління уряду С. Берлусконі. Правда, в подальшому президент був змушений строго дотримуватися положення про те, що глава уряду призначається з числа лідерів найбільш сильної партії, що перемогла на виборах коаліції.
Таким чином, у більшості країн, де утвердився парламентський режим, при призначенні прем’єр-міністра роль президента країни є дуже обмеженою.

Посилання на основну публікацію