Сучасні парадигми

На загальну думку сучасних політологів, представників інших суспільних наук, світова спільнота з кінця 1970-х років вступило в нову стадію свого розвитку. Причому цей перехід був виражений більш яскраво, ніж добре відомі в історії переломні епохи переходу від Античності до Середньовіччя або від Середньовіччя до Нового часу.

Масштабність сучасного історичного переходу виявилася в наступних подіях рубежу XX-XXI ст .:

(1) у катастрофі біполярного світу і комуністичної моделі розвитку;

(2) суперечливих наслідки глобалізації по ліберальним рецептами під егідою США;

(3) складних проблемах прийшла на зміну індустріалізму нової соціальної моделі – так званого постіндустріального, «технотронного», «інформаційного» суспільства.

У зв’язку з цими соціальними зрушеннями в центрі уваги політології, інших суспільних наук з кінця XX ст. виявилися такі проблеми, як глобалізація, співвідношення світової та локальних цивілізацій, а також вибір між двома основними варіантами світового розвитку: варіантом універсалізації та варіантом різноманіття національного розвитку.

Час змін додало особливої ​​актуальності виробленні інтелектуальними колами нової парадигми суспільно-політичного розвитку.

Явно виявили під другій половині XX ст. бурхливий технологічний прогрес Заходу, що випередив «соціалістичної співдружності», став потужним фактором зростання престижу західної ліберально-демократичної парадигми. Це прискорило розвінчання як комуністичної, так і націоналістичної парадигм країн, що відрізнялися підвищеною роллю державної власності, бюрократії, номенклатури.

За останні десятиліття значно змінився і політичний ландшафт розвинених капіталістичних країн. Серйозно видозмінилися такі політичні напрями, як лібералізм, консерватизм, соціалізм, суперництво яких значною мірою визначало в XIX-XX ст. суспільно-політичний клімат Західної Європи та Америки.

Так, наступник класичного консерватизму – сучасний неоконсерватизм до здавна характерним для нього цінностям – збереженню традицій, непорушності існуючої влади, релігії – став також додавати і прагнення прийняти плоди науково-технічного прогресу, глобалізму, а також ідею державної участі в підтримці мінімального життєвого стандарту для незаможних громадян. Але поряд з цим оживають, особливо в США, і фундаменталістські версії консерватизму у вигляді відторгнення всяких соціальних орієнтувань розвитку, критичного ставлення до лібералів, лівим, «інородців».

Модернізується і сучасний лібералізм – неолібералізм, який, як відомо, традиційно виступає на захист прав і свобод особистості. Сучасні поборники лібералізму раніше вірні таким програмним установкам, як захист громадянських прав і свобод, принципів правової держави, парламентаризму і багатопартійності, інституту приватної власності. Новим словом сучасного неолібералізму стали підтримка ідей глобалізму і критичне ставлення до концепціям національного суверенітету, палкими захисниками яких були їхні попередники в XIX – першій половині XX ст. І зарубіжна та вітчизняна політична думка нині проявляє особливий інтерес до нових концепцій консерватизму і лібералізму, в тому числі і до їх російським аналогам.

Не менш складну еволюцію зазнав в XX ст., Особливо в його останній третині, і соціалізм. На відміну від консерватизму і лібералізму теоретики соціалізму протягом багатьох десятиліть виступали в якості глашатаїв інтересів людей праці. Як засіб ліквідації пригноблення трудящих, умови суспільного прогресу, вони пропонували ліквідацію приватної власності. Соціалізму в його марксистської орієнтації була притаманна прихильність принципу пролетарського інтернаціоналізму, з яким пов’язувалася можливість забезпечити мир між народами. Оскільки і соціалізм і лібералізм мали деяку загальну основу у вигляді ідеології Просвітництва, цим течіям в XIX – початку XX ст. рівною мірою був властивий оптимістичний погляд на перспективи суспільного прогресу.

Однак із другої половини XX ст. соціалізм і лібералізм опинилися по різні боки барикад. Основними пунктами розбіжностей стали методи прогресу, роль робітничого класу в якості самостійної сили соціальних дій і особливо притаманна соціалізму антикапіталістична спрямованість.

Досвід двох світових воєн і «холодної війни», випробування тоталітаризмом, націоналізмом і фундаменталізмом часів деколонізації сприяли сприйняттю європейським соціалізмом на противагу комуністичному його варіанту базових ліберальних цінностей у вигляді правової держави, багатопартійності, громадянських свобод і переваги соціального партнерства взамін класової конфронтації. На цій основі на певному етапі виявився можливим діалог між соціалізмом і лібералізмом.

Це відкрило можливість в умовах виклику з боку комунізму становлення після Другої світової війни різних версій соціальної держави в Західній Європі і в США.

Однак основні тенденції суспільно-політичного розвитку, що отримали назву глобалізації, постіндустріалізації, постмодерінізма, виявилися вельми болючими для соціалізму і всієї лівої культури. Став наростати процес відмови від випробуваних раніше варіантів соціально орієнтованого розвитку, пошуку нових моделей соціальної держави. В рамках Євросоюзу стала активно оскаржуватися модель ефективної економіки з високим рівнем соціального захисту, а все більше число євроатлантичних політиків переходить на позиції так званого ринкового фундаменталізму.

Дослідники сучасної соціально-політичної дійсності, як західні, так і вітчизняні, підкреслюють, що в сучасному спектрі політичних течій все меншу роль відіграють традиційно сформовані антитези, такі як праві і ліві, капіталізм і соціалізм, що пов’язано з відходом у минуле біполярної структури світу і ускладненням соціальної стратифікації суспільства. Це не виключає, однак, що різко посилюється за останні два десятиліття соціальної поляризації в постіндустріальних країнах та пов’язаних з нею гострих політичних дискусій, особливо в Євросоюзі.

У ході триваючого протистояння правих і лівих цінностей сьогодні зберігається проте явну перевагу правих сил політичного спектру, насамперед у силу пережитого лівими силами світоглядної кризи.

Ще одна з гострих політичних проблем, яка активно обговорюється сьогодні, – теза про наднаціональний, інтеграційному векторі розвитку в рамках Євросоюзу. Принцип наднациональности ЄС активно оспорюється «євроскептиками». Особливої ​​гостроти цієї проблематики надає масова імміграція та пов’язані з нею питання громадянства. У той же час курс на світову гегемонію, що проводиться адміністрацією США, привів до визнання в багатьох країнах світу національної безпеки, незалежності в якості пріоритетних цінностей, що свідчить про збереження інституту національних держав в якості високої цінності в осяжному майбутньому.

Таким чином, на рубежі XX-XXI ст. основні парадигми тлумачення політичної дійсності зазнали глибокі зміни. Проте в сучасному світі продовжують активно конкурувати різні стратегії світового політичного розвитку і ставиться під сумнів безальтернативність йде по неоліберальним правилам глобалізації.

Ми завершили розгляд питань даної теми. Політична думка XX-XXI ст. значно збагатила політологію новим змістом, методами, підходами, новим трактуванням різних класичних уявлень політики як людської діяльності і політики як особливої ​​соціальної реальності. Очевидно, що на цьому розвиток політичної науки не закінчиться, нас очікують ще значні і багато в чому несподівані повороти політичної думки і політичних практик.

Посилання на основну публікацію