Сучасна концепція прав людини

Незважаючи на історично конкретний характер прав людини і різноманіття уявлень про право і правах особистості, в сучасному суспільстві (тобто в суспільстві, яке називають постіндустріальним, суспільством третьої хвилі і т.д.) є узагальнена концепція прав людини, що є загальновизнаною та актуальною .

Сучасна концепція прав людини заснована на правовій теорії, згідно якої

право – це система встановлених державою обов’язкових правил і норм поведінки, що регулюють відносини у суспільстві та виконання яких забезпечується силою державного примусу.

Право характеризується тим, що його норми суворо визначені і загальнообов’язкові, а також тим, що до ситуацій і людям, що мають однакові правові ознаки, застосовується один правовий масштаб і однакова міра.

Одна з головних функцій права – регулювання суспільного життя. Відмінність права від інших нормативних систем, що володіють регулятивної функцією (мораль, релігія, традиція), полягає в тому, що воно найтіснішим чином пов’язане з державою, яка через механізм влади забезпечує виконання норм і законів права. Разом з тим сама держава потребує праві. Сутність правової держави якраз і полягає в тому, що в ньому існує розвинена правова система, спостерігається верховенство права, панує сила права, а не право сили чи політична доцільність.

Характерною особливістю права в контексті нашої теми є те, що воно визначає міру свободи і природності людини і об’єднань людей і забезпечує їх гарантію. З одного боку, право виступає як реальність свободи, з іншого – як реальність відповідальності, бо немає і не може бути свободи без відповідальності, а відповідальності без свободи. Справжня свобода передбачає свободу вибору і грунтується на відповідальності перед іншими за свої вчинки.

Ця глибока діалектика вперше чітко розкрита у філософії права І. Канта і Г. Гегеля.

Категоричний правової імператив І. Канта говорить: «Роби зовні так, щоб вільний прояв твого свавілля було сумісним зі свободою кожного, згідною з загальним законом» [63].

Подібна думка міститься і у Гегеля: «Веління права говорить: будь особою і поважай інших як осіб» [64]. Зазначена діалектика свободи і відповідальності становить сутність і основу сучасного розуміння прав і свобод людини.

Найбільше значення з погляду обґрунтування сучасної концепції прав людини мали твори філософів, політологів і юристів Нового часу, коли відбулося осмислення теорії природного права з позиції лібералізму. У цей період людина вперше почав розглядатися як істота суверенна, як громадянин, як незалежна особистість у системі суспільного і державного життя. Саме ідеї цього часу послужили безпосередньою основою і вихідним пунктом ліберальної концепції прав людини в сучасному розумінні. Серед найбільш значних авторів цієї концепції Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Б. Спіноза, Ш. Монтеск’є та ін.

На основі їх навчань американський просвітитель, ідеолог і третій президент США Томас Джефферсон (1743-1826) і його соратники створили «Декларацію незалежності США» (1776), в якій сформулювали стало класичним визначення прав людини. У ній, зокрема, говорилося, що «всі люди створені і наділені своїм творцем певними невідчужуваними правами, серед яких право на життя, свободу і прагнення до щастя».

Подальший розвиток концепції прав людини пов’язано з Великою французькою революцією, що проголосила свободу і рівність в правах всіх людей у ​​знаменитій «Декларації прав людини і громадянина» (1789). У ній йшлося про такі права, як право на свободу, право на власність і безпеку, право на опір гнобленню, право на свободу вираження думок, рівність усіх громадян перед законом і інших.

У XX ст. ідеї прав і свобод людини розвивалися під впливом політичного і духовного досвіду, пов’язаного з подоланням фашизму, тоталітаризму, насильства і нерівноправності. Після закінчення Другої світової війни люди чітко усвідомили необхідність міжнародного співробітництва щодо здійснення прав людини. Стало цілком ясно, що якщо права людини порушуються в одній країні, якщо диктаторський режим існує в окремо взятій державі, то це становить потенційну небезпеку і для інших країн.

Відразу ж після війни з ініціативи країн-переможців була створена Організація Об’єднаних Націй (ООН). 10 грудня 1948 Генеральна Асамблея ООН прийняла знаменитий документ – Загальну Декларацію прав людини, в якій викладені сучасні уявлення про права і свободи особистості. Вперше в історії людства були названі і рекомендовані для реалізації у всіх країнах основні права і свободи людини. Вони і донині розглядаються як міжнародні стандарти для окремих країн.

У листопаді 1991 р Верховна Рада РРФСР, хоча і з великим запізненням, прийняв Декларацію прав і свобод людини і громадянина. У ній багато в чому відтворені положення Загальної Декларації ООН з прав людини. Таким чином, з цього часу Росія зобов’язалася дотримуватися міжнародних стандартів прав людини.

Концепція прав людини продовжує розвиватися і сьогодні. Важливою проблемою при цьому є приведення національних законодавств у відповідність з міжнародними правовими нормами і стандартами. У цьому плані заслуговує увагу Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966). Відповідно до нього приватна особа може направити до Комітету з прав людини при ООН скаргу у зв’язку з порушенням його прав, якщо держава, проти якої спрямована скарга, підписало цей протокол. Наша країна досить довго відмовлялася ратифікувати Факультативний протокол і зробила це лише в 1991 р, тобто в тому ж році, коли Верховна Рада РРФСР прийняв Декларацію прав і свобод людини і громадянина.

Посилання на основну публікацію