Становлення сучасної партійної системи Росії

Історія формування партійної системи в Росії самоочевидно розкладається на три нерівнозначних етапи. Перший з них – 1905-1917 рр. Починається він з Жовтневого (1905) маніфесту російського самодержця, дарував народу деякі політичні свободи, в тому числі і на створення політичних організацій, кількість яких стало стрімко зростати. Великі політичні партії утворили есери (соціалісти-революціонери), кадети (конституційні демократи), октябристи (Союз 17 жовтня) та ін. Після свергнувшей самодержавство Лютневої революції 1917 р це зростання прийняв вибухоподібний характер. Однак Жовтнева революція того ж року поклала йому кінець.

Період 1918-1989 рр. можна вважати другим етапом еволюції вітчизняної партійної системи. Він характеризується монопольним становищем однієї політичної партії (РКП (б) – ВКП (б) – КПРС), яка зуміла прибрати з політичної сцени всіх своїх конкурентів.

І нарешті, з 1989 р починається третій етап розвитку партійної системи Росії, на якому відбувається відродження багатопартійності. Алгоритм формування партійної системи при цьому нагадував рух маятника. Від владного монізму (однопартійності СРСР) до нестримного партійному плюралізму (до кінця 1990х число створених партій наблизилося до півтора сотням), а потім назад – до мінімальної кількості партій. До теперішнього часу (2011) в Росії залишилося сім політичних партій.

Логіка цих коливальних рухів, в общем-то, досить проста. Руйнування монополії КПРС на представництво інтересів народу не могло не викликати до життя безліч нових партійних організацій, наспіх намагалися сформулювати цілі і скласти програми політичного розвитку. Однак природне відсутність (після 70-річної перерви) досвіду партійного будівництва, а також придбана в радянські роки «алергія» більшої частини населення до самого інституту партійності не дозволили новим партійним проектам організувати скільки-небудь масову підтримку.

Істотним обмежувачем успішності нових партій стали зрушення в соціальній структурі суспільства, пов’язані з переходом до ринкової економіки. Звичайно, поява нових соціальних груп, взагалі-то кажучи, має працювати на створення нових партій. Адже партії і покликані виражати групові інтереси. Однак проблема для партійного будівництва в 1990-і роки полягала в тому, що нові соціальні групи тільки-тільки почали оформлятися. Вони ще не зміцнилися як слід на своїх місцях в трансформується соціальній структурі. Тому схопити, проартикулювати їхні інтереси можна було тільки інтуїтивно, мало не експромтом. А це в той непростий період мало кому вдалося. Абсолютна більшість виникли в 1990-і роки нових політичних партій так і залишилися «Неукоріненість» в суспільстві, не зуміли виразно висловити соціальні інтереси і забезпечити собі скільки-небудь помітну підтримку в суспільстві. Безліч партій створювалося в центрі, виключно для участі у виборах. Створення мережі регіональних відділень було для них абсолютно непосильним завданням. (Подібні організації отримали прізвисько «партії Садового кільця».)

Таким чином, до кінця 1990-х років в російській партійній системі почали виразно проступати риси «систем крайнього плюралізму» або навіть «атомізованих» (по типології Д. Сарторі). Така ситуація не влаштовувала не тільки дезорієнтованого виборця, але й поступово крепнувшему нову політичну еліту. У Росії, як відомо, з часів Петра I всі реформи проводилися «зверху». Відповідно до даної традицією за «партійну реформу» на початку першого десятиліття нового століття рішуче взялася державна влада (точніше – президентська її складова). Ухвалений у 2001 р Федеральний закон «Про політичні партії» серйозно посилив вимоги до суспільно-політичним організаціям, які хочуть мати статус партії. Законом встановлювалася мінімальна чисельність складу партії – не менше 10 000 чоловік. (Прийняті в 2004 р поправки до цього закону підняли цю цифру до 50 000 чоловік. Наступні поправки її злегка знизили – з 2010 р вимагається 45000 чоловік, а з 2012 р ще менше – 40 000 чоловік.) Крім того, партіям наказано мати регіональні відділення більш ніж у половині суб’єктів Федерації. Обмовлялася в законі і чисельність цих відділень – не менше 500 чоловік (з 2010 р – 450 осіб).

При цьому закон про партії наділив ці організації фактично монопольним правом на участь у виборах. Ніякі інші громадські об’єднання такого права в Росії не мають. Більше того, закон не тільки наділяє партії цим правом, а й зобов’язує його використовувати: якщо партія п’ять років поспіль не бере участі у виборах, то вона підлягає ліквідації. Паралельно були внесені зміни і до виборчого законодавства: підвищений до 7% виборчий поріг (тільки партії, що набрали більшу кількість голосів, можуть бути представлені в Державній Думі); змішана виборча система виборів вищого органу законодавчої влади РФ в 2005 р була замінена на пропорційну.

Загальний задум авторів розпочатої перебудови партійної системи в принципі досить прозорий. Його головні цілі – укрупнення партійної системи, відсікання дрібних недієздатних партій, активізація діяльності залишаються партій на регіональному рівні. І треба сказати, що в цілому даний задум цілком вдався. Кількість політичних партій в Росії різко пішло вниз. Якщо в 1999 р в Росії було зареєстровано 139 партій, то в 2004 р їх залишилося 48, у 2005 р – 36, в 2008 – 14. У 2010 р пройти в Міністерстві юстиції РФ реєстрацію як політичної партії вдалося тільки семи організаціям.

Затверджені законодавчо вельми жорсткі вимоги до чисельності та організаційній структурі партій практично не зустріли опору ні з боку самих партій (було всього лише дві спроби судового оскарження норм нового закону про партії), ні тим більше з боку населення. І справа не тільки в очевидній надмірності кількості партій до кінця 1990-х. По- видимому, поки ще не оформився серйозний соціальний запит з боку великих соціальних груп на створення партійних організацій. Велика частина суспільства раніше, сприймає їх як додаткову соціальне навантаження, малозрозумілу прибудову до і так розбухати державному апарату. За даними проведеного в 2005 р Всеросійським центром вивчення громадської думки (ВЦВГД) дослідження переваг росіян, 25% наших громадян висловилися за однопартійну систему, 29% підтримали систему «малопартійную» (тобто складається з двухтрех змінюють один одного партій), 17 % висловилися за систему з декількох нечисленних кадрових партій, а 20% були переконані, що країні взагалі «потрібні не партії, а справжні лідери, вожді».

Очевидно, що приблизно половина росіян взагалі не бачить сенсу в багатопартійності. Тому-то жорстке регулювання владою партійної системи і залишає суспільство байдужим. Створювана ж «зверху» партійна система, природно, виходить лояльною і «зручною» для влади, що гарантує стабільність, але скорочує обсяг виконуваних партіями функцій і мінімізує їх «корисність» для політичної системи.

Підсумок трансформації російської партійної системи в перше десятиліття XXI ст. можна представити таким чином:

(1) відбулося її істотне укрупнення;

(2) оформилася система з домінуючою партією;

(3) здійснено «утихомирення» або «вишиваний» партійно-політичної опозиції;

(4) запущено процес «партизації» влади.

Останній пункт цього переліку говорить про те, що державна влада усвідомлює необхідність існування політичних партій (але, на жаль, лише в якості лояльних провідників державних рішень). Російська політика в цілому в порівнянні з 1990-ми стала менш конкурентною, але більш «партійної». Це проявляється, наприклад, в тому, що чотири вищих державних поста займають особи, найтіснішим чином пов’язані з політичними партіями. Партійні виборчі списки на загальнофедеральних виборах в більшості випадків очолюють глави суб’єктів Федерації. «Під партії» перебудована виборча система – змішана замінена на пропорційну. Партії, що мають більшість у законодавчих зборах регіонів, отримали право висувати на подання президенту кандидатури глав цих регіонів і т.д. Все це означає, що партійна складова політики в цілому збільшується. Але поєднання сильної президентської системи з домінуючою партією (кадрового до того ж типу) позбавляє цю цілком демократичну тенденцію більшої частини її сенсу. Бо призводить не до «стримування» держави, а до його посилення.

Посилання на основну публікацію