Соціоцентристська парадигма

Соціоцентристська парадигма об’єднує найширшу групу теоретичних уявлень, автори яких при всій відмінності тлумачень і пояснень ними феномена політики тим не менш одностайно визнають її принципово внутрішнє по відношенню до суспільства, а значить, і принципово суспільне походження і природу. Таким чином, у всіх цих теоретичних концептах політика розглядається як та чи інша форма самої соціальної організації життя людини, певна сторона самої внутрішнього життя суспільства.

У найширшому плані прихильники цих підходів намагається пояснити природу політики двома основними способами.

Одні з них вихідним моментом визнають визначальний вплив на політику як на частину суспільних відносин інших його частин і окремих сфер суспільного життя, інститутів, механізмів, структур. Наприклад, політичні початку намагаються, як в марксизмі, вивести з початків економічних. Іншими словами, в даному випадку вчені оперують внутрішніми суспільними, але зовнішніми стосовно політичній сфері факторами і началами.

Інша група теоретиків намагається пояснити сутнісні властивості політики як особливого типу соціальності, спираючись на її власні і, отже, принципово внутрішньо-політичні чинники, властиві самій політиці як сфері суспільного життя.

І в тому і в іншому методологічних напрямках, але в рамках єдиної соціоцентристська парадигми політології склалося безліч специфічних теорій, концепцій, моделей і т.д. Дамо їх загальний політологічний огляд.

Хронологічно соціоцентристська підхід сформувався ще в Стародавньому Китаї і Стародавній Греції. Держава, вважав Конфуцій, необхідно для справедливого і гідного існування людей, для повсюдного утвердження в суспільстві морального згоди – головного принципу соціальної гармонії. Основа добробуту народу – правильне управління державою, яка полягає в умінні кожної людини поставити на ту посаду, де він здатний принести державі найбільшу користь [27].

Своє вчення про ідеальну державу Конфуцій створював в полеміці з представниками іншої старокитайської соціологічної школи, так званими законниками (легістами). Вони стверджували пріоритетне значення для благополуччя держави та суспільства наявність хороших законів. Заперечуючи законникам, Конфуцій наполягав на первинній значущості ціннісних, моральних в першу чергу, почав і вторинності будь-яких найсуворіших законів.

За Конфуцієм, ідеальна держава можливе тільки в умовах вибудовування відносин між людьми в дусі солідарності, характерної для родинної близькості членів сім’ї. Сенс цієї солідарності – у виконанні кожною людиною своїх обов’язків, в правильному поводженні, що припускає постійне саме приборкання самого себе, у підпорядкуванні вчинків людей культурної нормі, без чого стійка соціальність просто неможлива [28].

Сформована там нерозчленованість держави і суспільства у формі єдиного «міста-поліса», не володів ще розвиненими механізмами та інститутами владарювання, спонукала древніх мислителів описувати сферу політики через категорію державності. У силу цього політика розглядалася переважно як особлива форма управління і спосіб інтеграції суспільства, сукупність певних норм та інститутів, механізм правління різноманітних груп та індивідів, що володіли власними інтересами та цілями. Всім добре відомі погляди Сократа, Платона, Аристотеля, інших античних авторів про державу і суспільство, про державу і людину.

Зупинимося як приклад на поглядах Сократа про суспільство і його зв’язки з людиною. Якщо спробувати знайти саму істотну сторону уявлень Сократа про суспільство і його добробут, то слід зазначити неухильне дотримання великого філософа властивому всій античній культурі семантікоаксіологіческому ідеалу калокагатии – єдності істини, добра і краси. Пошуки основ суспільного життя призводять Сократа до визнання значущості та універсальності «неписаного права», сенс якого розкривається через звернення мислителя до понять Бога і даймона (демона). Бог – універсальна основа світопорядку і розуму; даймон – індивідуальний розум, одинично – конкретний здоровий глузд для окремо взятої людини в його прагненнях, бажаннях і потребах [29]. Слід підкреслити, що даймон розуміється Сократом не тільки як індивідуальний розум, але і як совість людини. Сократ, як Конфуцій, реалізує цілісний підхід і з’єднує когнітивний і етичний аспекти природи людини і суспільства в єдине і нерозчленованим освіта [30]. В основі благополучної держави, відповідно до Сократа, – Справедливість як спільна для всіх людей даного суспільства сутність в руслі ціннісно-смислового ідеалу калокагатии.

Сократ вперше визначив сутність чесноти як ідеального початку в душі людини, здатної приборкувати свавілля тіла моральністю як особливою силою загального для всіх людей, представленій в кожній окремій душі [31].

У цих поглядах простежується зв’язок політики та ціннісної сфери суспільного життя, зв’язок політики і права, політики і релігійних почав, політики і влади і т.д. Зупинимося на останньому з перерахованих тут важливому аспекті політології – на сутнісного зв’язку політики і влади в силу того, що саме в ній головна основа соціоцентристська парадигми політології.

М. Вебер вважав, що поняття «політика» означає прагнення до участі у владі або надання впливу на розподіл влади між державами або всередині держави між групами людей, які вона в собі укладає:

Хто займається політикою, той прагне влади: або до влади як засобу, підлеглому іншим цілям (ідеальним чи егоїстичним), або до влади заради неї самої », щоб« насолоджуватися відчуттям престижу, яке вона дає [32].

У руслі такого веберовского підходу політика вже постає як способу забезпечення панування і певних соціальних сил, в якості макросоціального механізму регулювання суспільними процесами і відносинами. Тобто політичний початок в такому підході стає просто якимсь особливим соціальним початком.

До такого ж соціальному початку, але за допомогою інших громадських певних політичних зводили та інші вчені.

В якості прикладу відзначимо, що політику з соціальним початком з’єднували Ж. Мейн (через зв’язок політичного з обов’язковістю соціального авторитету для еліти); П. Дюкло – через зв’язок політичних і управлінських практик суспільства; Ж. Бержерон – через здійснення соціального контролю влади в суспільстві; Т. Парсонс і А. Етціоні політичне зводили до соціального через трактування політичних практик через цілеспрямовані та громадські дії та ін. Підставами соціоцентристська концептуалізації політики служили також елементарний поведінковий акт, вчинок, діяльність, різні форми людського взаємовпливу.

Виникає закономірне питання: і що ж в цих принципових соціологічних практиках такого політичного, ніж це саме політичне відмінно від просто соціального? Фактично це центральна проблема політології в рамках даної соціоцентристська парадигми. І який же відповідь? Відповідь просто чудовий – абсолютно нічим! Політика визнавалася невід’ємною частиною людського життя, вона як би розчинялася в соціальному початку, цілком і повністю збігається з цілісним суспільним процесом.

В якій парадигмі відбувається соціальне розчинення і, отже, повне зникнення політики як самостійного явища; в найбільш яскравому вигляді ця позиція характерна для німецького вченого М. Хеттіха, який стверджував, що політика, не маючи «самостійної екзистенції», являє собою лише певну форму мислення і говоріння.
Подібний підхід отримав назву универсалистского концептуального підходу. У такому универсалізмі в принципі немає нічого нового; досить згадати Аристотеля, що розглядав політику як «публічну мораль», або Платона, розцінює її як форми множення блага або управління відповідно до пізнаної справедливістю. Приблизно такими ж були і позиції російського філософа В.С. Соловйова, який писав, що «здорова політика є лише мистецтво щонайкраще здійснювати моральні цілі в справах праведних» [33]. (Чудово сказано! Нашим російським політикам та й у вуха!) Принагідно зауважимо, що у В.С. Соловйова є ще одне чудове відкриття сутність політичного початку – жалості до власного народу. Яке ?! (І це повідомлення від В.С. Соловйова дозвольте відправити за тією ж адресою – в ті ж самі вуха! – В.Б.)
Як вже зазначалося, таких же, по суті концептуальних, підходів дотримувався і К. Маркс, що пояснюють природу і походження політики детерминирующим впливом іншого початку, економічного, через відносини виробництва, обміну та споживання. У нього політична надбудова – феномен принципово вторинний і повністю підпорядковується факторам, що панували в матеріальній сфері, володіючи лише деяким ступенем своєї самостійності. Фактично теорія розвитку суспільства у Маркса – однофакторний, принципово не цілісна, досить спрощена, якщо не сказати більше, модель розвитку суспільства, в науковому плані не уникнула багатьох свавільних та необґрунтованих припущень. Як приклад подібних довільних припущень наведемо твердження Маркса про те, що пригноблений клас нібито завжди має більш високою мораллю, ніж його гнобителі (зауважимо: навіщо взагалі апелювати до моралі пригнобленого класу, якщо вона не значима, що не є первинною?) [34].
Більш того, як зазначено А.А. Гріцановим, в марксизмі є потаємний ціннісний дискурс. Його суть можна передати наступним чином. Світ людей атрибутивно ділиться на «своїх» і «чужих», що знаходяться в стані антагоністичного конфлікту. Ситуація ця кардинально вирішувана тільки через захоплення «своїми» державної влади шляхом перманентної революції – громадянської війни планетарного масштабу [35]. Добре видно Марксова цінність тільки однієї сторони людських відносин – їх ворожнечі, антагонізму, їх спрямованість на облік і значимість лише економічних засад в житті і діяльності людей. Маркс, який написав геніальні рядки про сутність животности людини [36], сам потрапив під її знищує критичний вогонь, спираючись тільки на економічній стороні цілісної людської сутності.
Ясно, що крім факторів моральності та економіки для розуміння політичних матерій часто використовувалися правові початку (Дж. Локк, І. Кант, Дж. Гудмен, Г. Макдональд та ін.). Одним з вирішальних аргументів в даному випадку є посилання на конституцію як основну форму вищого права, що обмежує владу своїми обов’язковими для всіх законами. Особливо сильна прихильність до подібного роду аргументам у представників класичного західного консерватизму, що убачають в конституції наявність вищих, чи ледве ні божественних начал, що обумовлюють зміст всіх політичних процесів.
Дуже цікава і оригінальна теорія політичного феномена німецького вченого К. Шміта. З його точки зору, політика формується як результат наростання людських протиріч, підвищення їх інтенсивності до стадії відносин між людьми до повного їх роз’єднання на два табори – «ворогів» і «друзів». Такий принципово неоднорідний і розподілений характер взаємодії змушує розглядати політику двояко. З одного боку, як результат роз’єднання (дисоціації) людей і як знаряддя усвідомлення і віддзеркалення загрози з боку «чужаків». «Ворог» – це бореться сукупність людей, що протистоїть такий же сукупності, тобто образ «чужого» означає не особистого супротивника, зовнішність якого складається під впливом симпатій чи антипатій, а саме громадського противника, боротьба з яким може припускати і форми його фізичного знищення. На думку Шміта, політична протилежність – це протилежність найінтенсивніша, сама крайня, і всяка конкретна протилежність є протилежність політична, вона тим більше чим більше наближається до поділу на групи «друг / ворог» [37].
З іншого боку, політика виступає і як засіб об’єднання (асоціації) і інтеграції, але тільки частини людей – так званих «своїх». Таким чином, Шміт, підкресливши здатність політики виростати з різного роду відносин, по суті, обгрунтував якийсь механізм політизації соціального світу, раніше їм не колишнього.
Проте К. Шміт не пішов у своїй теорії далі – у вирішенні питання про те, а яким, власне, чином в суспільстві з’являються ці самі «вороги» і «свої»?
Відповідь на це та інші подібні питання дає наступна політологічна парадигма – культурологічна.

Посилання на основну публікацію