Що таке лібералізм

Епоха утвердження капіталізму, буржуазних суспільних відносин, приватної власності, вільної конкуренції характеризується також тим, що з’являється і затверджується ідея суверенної особистості, ідея прав і свобод громадянина. Новий час поставило питання про демократію, центральним моментом й серцевина якого стала проблема свободи особистості. У XVII-XVIII ст. зароджуються основи одного з найбільш поширених течій політичної думки – лібералізму (від лат. liberalis – вільний). Головна ідея цієї концепції – ідея свободи особистості, реалізованої в суспільно-політичному житті суспільства.

Витоки лібералізму простежуються в роботах Адама Сміта, Шарля Луї Монтеск’є та ін. Але родоначальником класичного лібералізму по праву вважається Джон Локк (1632-1704). У своєму основному творі «Два трактати про правління» він обґрунтовує ідеї суспільного договору, народного суверенітету, невідчужуваності свобод людини, діалектику свободи і відповідальності особистості, право народу на повстання і повалення уряду, що не виправдав довіри народу.

Всі ці положення об’єднані у Локка в цілісне політікоправових вчення лібералізму, яке прямо передбачає ідеї демократії та громадянського суспільства.

Ідеї ​​Локка були сприйняті і розвинені надалі Шарлем Луї Монтеск’є (1689-1755), який попереджав, що демократія повинна уникати двох крайнощів:

(1) «духу уряду», який веде її до аристократії або правлінню одного;

(2) «духу рівності», який, доведений до крайнього стану, нівелює особистість і позбавляє її свободи.

Як і Локк, він писав про необхідність конституційного обмеження влади, який проявлявся в поділі різних гілок влади.

До числа батьків ліберальної моделі демократії належить і Джеймс Медісон (1751-1836) – один із засновників США, автор проекту, покладеного в основу Конституції США, четвертий американський президент. Він вважав, що основою народного правління є не абстрактна чеснота у вигляді якогось «загального блага», а конкретний економічний інтерес, який слід не придушувати в ім’я «загального блага», а контролювати. Медісон був прихильником і теоретиком так званої представницької демократії. Він вважав, що більшість занадто неосвічений, щоб керувати державою, занадто піддається впливу демагогії і популізму і буде обмежувати інтереси меншості, не рахуючись з ним. Представницька влада більш ефективна також в тому плані, вважав він, що вона здатна протистояти деспотизму якої-небудь однієї фракції. Оцінюючи сьогодні аргументи Медісона по введенню в суспільні практики представницької демократії, навряд чи можна їх визнати дійсно вагомими і обгрунтованими навіть для того історичного часу. Зовсім само безглуздо вони виглядають для нашої епохи – принаймні, сховатися за таке формулювання, як «більшість занадто неосвічений, щоб керувати державою» сьогодні, навряд чи вдасться. Проте саме представницька демократія в більшості сучасних країн і «править бал»!

Одним із засновників ліберальної моделі демократії вважають також французького політичного мислителя, соціолога і державного діяча Алексіса де Токвіля (1805-1859). У роботі «Демократія в Америці» він звертає особливу увагу на проблему співвідношення політичної рівності і політичної свободи. Сутність цієї проблеми полягає в тому, щоб не допустити такого розвитку подій, коли політична рівність може обернутися справжнісінькою тиранією більшості. Протистоянню цієї небезпеки, на його думку, може служити суворе дотримання законів, децентралізація влади і поділ влади. Токвіль одним з перших пов’язував демократію з розвитком індивідуалізму як необхідного і важливого якості особистості. Дуже важливо відзначити, що індивідуалізм він не ототожнював з егоїзмом, а навіть протиставляв йому. Індивідуалізм для Токвіля – це піднесене почуття і позиція, що дозволяють громадянину відокремити себе від маси. Разом з тим суспільству необхідно нейтралізувати негативні наслідки індивідуалізму і для цього буде потрібна саме демократія, яка здатна це зробити. У цьому він також бачив безперечну цінність демократії.

Такі основні положення класичної теорії лібералізму. Відзначимо, що, на наш погляд, вона побудована на вельми хистких підставах і аргументах, на підміні змісту понять, на деяких довільних припущеннях, благих і навіть наївних побажаннях і т.д. В цілому найбільш загальні та сутнісні риси цієї моделі демократії полягають в наступному:

(1) в автономності особистості та її первинності стосовно державі, свободі як найважливішої політичної та соціальної цінності;

(2) визнання індивіда первинним джерелом влади;

(3) конституційному закріпленні прав особистості;

(4) розгляді демократії в якості механізму, що захищає особистість від свавілля влади;

(5) визнання демократії як способу, що дозволяє громадянам брати участь у політичному житті суспільства, бути суб’єктом політики;

(6) необхідності поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову;

(7) необхідності представницької демократії, бо пряма демократія може вести до правлінню натовпу.

Перераховані риси класичної ліберальної моделі демократії, безумовно, в центр політичного життя поставили самої людини, її права і свободи та сприяли перетворенню його на повноцінного суб’єкта політики. Все це можна віднести до достоїнств даної моделі. Але разом з цими перевагами слід відзначити і недоліки, властиві цій моделі демократії принципово і органічно:

(1) створює сприятливі можливості для економічної, соціальної та політичної поляризації населення і виправдовує її;

(2) проголошує можливість участі всіх громадян в управлінні, але насправді виправдовується їм глибоке соціальна нерівність призводить до того, що нижчі верстви суспільства не мають для цього фактичної можливості. Таким чином, для бідняків принципи лібералів залишаються лише деклараціями;

(3) абсолютизація представницької форми демократії веде до обмеження політичної участі громадян, до їх пасивності і відчуження від політики. Це участь стає епізодичним і виявляється лише під час виборів. Наслідок цього – безконтрольність влади, її бюрократизація і корупція;

(4) не враховується необхідність втручання держави в суспільне, у тому числі економічну, життя, розглядаючи його як «дорогу до рабства». Насправді, як показує практика (особливо останнього часу), державне регулювання допомагає утримувати соціальну (у тому числі і політичну) систему в рівновазі;

(5) абсолютизація соціального та ціннісного індивідуалізму призводить до відчуження, а саме відчуження особистості – до утвердження конкуренції як загального принципу людського існування. Іншими словами, ця модель не враховує діалектики індивідуалізму і колективізму в реальному людському існуванні.

Ліберальна модель демократії входить до складу більш загальної – конкурентної моделі (до якої також відноситься і плюралістична модель). У загальному плані конкурентна модель заснована на допущенні конкуренції інтересів індивідів і соціальних груп як рушійного принципу соціального, в тому числі і політичного, розвитку суспільства. Протилежної цієї моделі демократії є ідентитарної модель.

Посилання на основну публікацію