Русский анархізм

Поряд з більшовизмом в Росії існувало і ще одне ліворадикальний течія – анархізм. Його прихильники, відмежовуючись від усіх інших політичних вчень, закликали до повалення не тільки існуючого російського самодержавного держави, а й до знищення держави взагалі, оскільки, на їхню думку, будь-яка держава обмежує свободу людини.

Найбільш видні представники анархізму в Росії – Бакунін Михайло Олександрович (1814-1876) і Петро Олексійович Кропоткін (1842-1921), які вважали, що всяка держава є зло, оскільки воно заважає природному існуванню людини.

Бакунін вважав, що анархія – це «загальнолюдське братерство, торжествуюче на руїнах всіх майбутніх держав». Він критикував ідею Маркса про необхідність встановлення диктатури пролетаріату, вважаючи її лише одою з форм придушення однієї частини суспільства іншою.

Свій ідеал суспільного устрою Кропоткін називав «анархічним комунізмом», під яким він розумів вільний союз самоврядних громад, основою якого стане вільне угоду людей. Колектив представляв би собою групу зацікавлених у своїй діяльності людей, які б розуміли, навіщо і для кого вони все це роблять. Для нього анархізм представлявся філософією людського суспільства.

Звичайно, як показало життя, погляди анархістів утопічні, але різка критика ними всіх сучасних держав, у тому числі і соціалістичної держави, зіграла позитивну роль в утвердженні в сучасній політичній практиці однією з головних демократичних ідей – ідеї прав і свобод особистості.

Підводячи підсумок характеристиці даного періоду, слід зазначити, що на XIX – початок XX в. доводиться час розквіту російської політичної думки. Саме в цей час сформувалися її основні напрямки: лібералізм, консерватизм, радикалізм, а також такі своєрідні, властиві тільки Росії течії, як західництво, слов’янофільство, євразійство.

Найважливішою відмінною рисою російської політичної думки з моменту її виникнення було прагнення обгрунтувати положення про необхідність суворого дотримання принципів загальнолюдської моралі у сфері політики. Якщо засновник західній політології Макіавеллі увійшов в історію своєю формулою «мета виправдовує засоби», що розділяла політику і мораль, то російська політична думка визнавала прийнятною тільки таку політику, яка ґрунтується на нормах загальноприйнятої моралі, на вимогах православної етики. Мали місце винятки у вигляді антигуманних установок деяких украй лівих течій народництва, а також ідеології ленінізму і сталінізму не скасовують справедливості цієї загальної оцінки. Саме загальнолюдські моральні норми використовувалися російськими політичними мислителями для оцінки діяльності як пануючих, так і підвладних, а також для оцінки правомірності цілей та методів політичної діяльності взагалі.

Це, треба чесно визнати, видатне досягнення вітчизняної політичної думки, яка змогла встояти перед багатьма спокусами політичної думки Заходу. Російська політична позиція мала міцну світоглядну основу в змісті російської філософської та релігійної традиції, яка вважала, як зазначав російський філософ І. Киреевский, що «істина не дається морально недолугому людині». Навіть широко обговорювалися на рубежі століть ідеї соціалізму привертали до себе багатьох прихильників насамперед своїм високим етичним зарядом.

Специфіка російських політичних вчень витікала не тільки з духовно-етичних засад російського життя, але й з притаманних її соціально-економічного укладу общинно-колективістських традицій. Ці особливості пов’язані і з проміжним місцеположенням Росії між західною та східною цивілізаціями, а також іншими особливостями історичного розвитку нашої країни.

Посилання на основну публікацію