Російський лібералізм

Одним з перших представників російського лібералізму був видатний державний діяч і політичний мислитель М.М. Сперанський (1772-1839). За завданням імператора Олександра I їм було розроблено детальний проект державних перетворень «Вступ до укладенню державних законів», в якому обгрунтовувалася необхідність проведення цілого комплексу реформ, відповідних «духу часу». Сперанський пропонував ввести в Росії систему поділу влади, розроблену основоположниками лібералізму на Заході. Але він трактував цю систему вельми своєрідно. Законодавча, виконавча і судова влади виступають у нього не як незалежні органи, а лише як прояви «єдиної державної влади». Виявляється, що і в умовах поділу влади головним центром влади як і раніше залишається імператор, який є «верховним законодавцем», «верховним початком виконавчої влади» та «верховним охоронцем правосуддя». Для усунення можливих суперечностей між владою, забезпечення загального напрямку всіх державних справ імператором призначається Державна рада.

Ці (загалом, вельми куці) перетворення цілком відповідали тій спільної мети, яку ставив Сперанський: запобігти в країні революцію, давши їй конституцію, яка повинна буде тільки «втілити правління самодержавний загальними формами закону, залишивши по суті його ту ж силу і той же простір самодержавства ».

Разом з тим Сперанський вважав, що кріпосне право потрібно скасувати. Шлях до цього він бачив у державній реформі, що забезпечує поступове звільнення від кріпацтва.

Однак і цим скромним починанням в напрямку ліберальних реформ не судилося здійснитися ні при Олександрі I, ні тим більше за Миколи I, який (після повстання декабристів) рішуче припинив всі ліберальні проекти.

Орієнтація на західні політичні цінності проте продовжувала проявлятися у просвітницькій діяльності цілої плеяди вчених, філософів, публіцистів – П.Я. Чаадаєва, Н.В. Станкевича, П.В. Анненкова та ін.

Протягом усього XIX ст. велися запеклі суперечки між західниками і слов’янофілами, які представляли інше, консервативне, напрямок в історії політичної думки Росії.

Нова смуга в розвитку російського лібералізму почалася в другій половині XIX ст., В умовах скасування кріпосного права, інших помірних демократичних реформ, що проводяться «зверху». Найбільш відомим ідеологом лібералізму цього періоду був професор Московського університету Борис Миколайович Чичерін (1828-1904).

Оскільки в Росії цього часу легально і вільно не могли розвиватися не тільки радикальні, але і помірні ліберальні ідеї, Чичерін одну зі своїх основних робіт «Різні види лібералізму» (1862) змушений був опублікувати анонімно. У цій, а також в інших своїх роботах він приділяв основну увагу ключовим проблемам ліберальної ідеології: (1) проблемі представництва, демократичних інститутів; (2) проблемі меж державної влади, її взаємодії з окремими громадянами та громадянським суспільством.

Лібералізм Чичеріна був досить помірним. Він сам зараховував себе до табору «охоронного лібералізму», суть якого він бачив у примиренні почав волі з початком влади. Ліберальні заходи надають суспільству самостійність, що грунтується на правах особистості, свободі думки і совісті. Сильна влада – блюстительница державної єдності, яке пов’язує і стримує суспільство, охороняє порядок, наглядає за виконанням законів, «ліберальних заходів і сильної влади».

На одній волі, вважав Чичерін, не може триматися ніяке суспільство. Охоронні елементи повинні складати основу всякого розсудливого побуту. Необхідно, щоб розрізнені особи, різноманітні прагнення й інтереси зв’язувалися в щось цілісне і єдине, необхідні фундаментальні початку, що скріплюють громадську будівлю.

У своїх політичних поглядах Чичерін виходив з уявлення спільності історії Європи та Росії, загального шляхи їх політичного розвитку. Він був прихильником встановлення в Росії конституційної монархії. Однак він виступав проти ліворадикальних ідей соціальної рівності та його фактичного забезпечення шляхом державної організації допомоги нужденним.

Він говорив, що підтримка бідних – це не державна справа. Це завдання благодійних організацій, приватних осіб, їх людинолюбства. Не можна примусово оббирати багатих в ім’я соціальної рівності, оскільки це суперечить нормам соціальної справедливості. Напередодні насувається на Росію революційної бурі він пророчо попереджав про небезпеку характерного для політичної думки Росії протистояння крайніх напрямків – консерватизму і радикалізму.

Чичерін заперечував ефективність радикального шляху розвитку Росії. Будучи прихильником конституційної монархії, він вважав, що користуватися благами свободи потрібно вміти, політична свобода корисна для народів «тільки в їх зрілому віці, в повному кольорі життя».

Однак слід зазначити, що ліберальна думка в Росії так і не набула серйозного впливу. Причина тут, очевидно, в тому, що ідея індивідуалізму, пріоритету прав і свобод особистості, якої надихалася ліберальна ідеологія, не була властива російської національної психології. У російській культурі, як і в системі вітчизняного господарювання, були дуже сильні підвалини колективізму, общинності, соборності. Цими історичними особливостями російської нації і культури пояснюється і той факт, що, коли в політичному житті країни в пострадянський період ідеї лібералізму нарешті придбали серед політичної еліти значний вплив, у масовій свідомості вони так і не отримали підтримки.

Можна сміливо стверджувати, що і в наш час лібералізм і все, що з ним пов’язано, принципово не прийняті, рішуче відкинуті абсолютною більшістю населення країни. У цьому факті – причини багатьох майбутніх політичних подій і навіть потрясінь в нашій країні – адже російська еліта раніше захоплена будівництвом капіталізму в нашій країні і робить це, по суті, всупереч загальній волі народу, що принципово неприпустимо і дуже небезпечно.

Поряд з лібералізмом в Росії міцно затверджується і протилежний напрямок політичної думки – політичний консерватизм.

Посилання на основну публікацію