Різні підходи до співвідношення «політична еліта» і «клас»

Співвідношення понять «політична еліта» і «клас» вперше розглядається в класичних теоріях еліт. Так, у концепції Парето політична еліта часто прямо ототожнюється з «нечисленним правлячим класом». Моска, виділяючи у всіх суспільствах два класи («який править» і «яким правлять»), розумів під політичною елітою «правлячий політичний клас», який «посилює своє панування в бюрократичному державі» [91].

При цьому і Парето і Моска вживають поняття «клас» в зовсім іншому сенсі, ніж в марксистській теорії. Відповідно до марксистського визначенням, головною ознакою класу вважається відношення до засобів виробництва (володіє даний клас засобами виробництва або позбавлений їх зовсім). У класичних теоріях еліт як головний ознаки правлячого класу розглядається управлінська функція, провідна роль у управлінському праці. Відповідно ця функція виступає як визначальною і у політичної еліти.

Особливо чітко ця ознака в якості ведучого проглядається в «залізному законі олігархії» Міхельса, який до політичної еліти відносить правлячу еліту державних, профспілкових і партійних організацій пануючого класу.

Сучасні концепції елітаризму прямо протиставляють свої теорії марксистської теорії класів, ігноруючи при цьому проблему власності, або ж зводять її до проблеми управління власністю (Д. Бернхем, Н. Бердяєв, Г. Лассуел). Кілька інше трактування співвідношення понять «політична еліта» і «клас» можна побачити в концепції Міллса. Він прямо пов’язує політичну еліту з ядром правлячого класу і підкреслює її опору на інститути насильства.

Інші сучасні західні політологи – П. Сорокін (1889- 1968) і С. Ліпсет, що стоять на позиціях стратификационного поділу суспільства, схильні зіставляти поняття «політична еліта» з поняттям «страта». До політичної еліті вони відносять ту страту, яка здатна ефективно і легітимно управляти суспільством і підтримувати його стабільність.

Різні підходи до співвідношенню понять «політична еліта» і «клас» зустрічаються і у вітчизняній політології. Зокрема, Г. Ашин вважає, що марксистське поняття «клас» цілком можна порівняти з поняттям «політична еліта». Панівний клас може здійснювати свою владу тільки за допомогою найбільш активної частини – авангарду, який спирається на свою організацію – політичну партію і державний апарат. І тому Ашин пропонує таке співвідношення політичної еліти і класу.

Звідси і його визначення політичної еліти як «найбільш впливових і політично активних членів панівного класу», куди входять:

(1) політичні функціонери;

(2) інтелектуали, що виробляють політичну ідеологію;

(3) ті, хто приймає політичні рішення [93].

На думку іншого вітчизняного політолога, В.П. Пугачова, саме в марксистській теорії класів була розроблена «спеціальна концепція політичної еліти як авангардної партії робітничого класу і всіх трудящих», покликаної керувати суспільством аж до ліквідації класових відмінностей [94]. Вважаючи елітарність сучасного суспільства цілком очевидним і незаперечним фактом, В.П. Пугачов не заперечую зв’язку політичної еліти з економічно пануючими шарами.

Його визначення політичної еліти більш широке і включає в себе ціннісний аспект. Під політичною елітою він розуміє вищу привілейовану групу або сукупність привілейованих груп, які більшою чи меншою мірою володіють видатними психологічними, соціальними і політичними якостями і безпосередньо беруть участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов’язаних з використанням державної влади [95]. Відповідно і основну задачу демократичного суспільства він бачить у забезпеченні максимальної ефективності діяльності політичної еліти та постановці її під контроль громадян.

Деякі інші вітчизняні політологи, які стоять на позиції ціннісного підходу, розглядають політичну еліту як «стійку соціальну спільність політиків», яких згуртовують особливі цінності. Серед цих цінностей на першому місці – влада. Вони концентрують її в своїх руках шляхом «монополізації права на прийняття політичних рішень, на визначення стратегії, цілі і пріоритетів політики» [96]. При цьому в якості домінанти політичної еліти виділяється «особливий місіонерський дух», завдяки якому вона ототожнює себе з усім народом і сповнена свідомості визначати його долю.

Особливе значення мають здатності політичної еліти маніпулювати громадською думкою і оперативно використовувати примусові та силові методи управління. Висловлюючи корінні інтереси будь-яких соціальних груп, політична еліта не тільки продукує певні політичні цінності і цілі, а й контролює процес прийняття рішень [97].

Найбільш докладно ціннісний аспект присутній у визначенні Є.В. Охотського. Він розглядає політичну еліту як «невід’ємну, активну і впливову частину соціальної структури суспільства», яка на всіх етапах бере на себе провідну і консолідуючу роль щодо забезпечення «стабільності і процвітання соціально-політичного ладу» [98].

Це визначення, як і наведені вище, звертає увагу переважно на управлінську функцію політичної еліти як основну і визначальну. І хоча ця функція виступає в якості ведучої, при цьому ігнорується головна ознака правлячої політичної еліти – її опора на інститути насильства (армію, поліцію, чиновництво). Без цієї опори здійснення політичною елітою своєї управлінської функції представляється украй скрутним і навіть неможливим.

Слід мати на увазі й те, що правляча політична еліта володіє правом монопольного використання фізичного примусу громадян з метою реалізації своїх розпорядчих актів і законів.

У зв’язку з цим видається більш доцільним дати наступне визначення:

політична еліта – це найбільш активна частина панівного класу, що здійснює владні функції з управління суспільством, спираючись на інститути насильства.

Крім управлінської, політична еліта здійснює й інші важливі функції: регулювання політичних відносин між громадянами, координацію діяльності всіх гілок влади, узгодження політичних інтересів різних соціальних груп, розробку політичної ідеології, підтримання політичної стабільності суспільства, дозвіл і усунення політичних конфліктів.

Здатність політичної еліти ефективно здійснювати свої владні функції багато в чому визначається спільністю соціального стану її членів, збігом їх корінних інтересів і цілей. Членство представників еліти в закритих клубах, асоціаціях, спільнотах ще більше зміцнює внутрішньоелітні відносини і формує своєрідне елітарне свідомість і згуртованість. А навчання в престижних школах, коледжах, університетах дозволяє створювати певний механізм відбору та рекрутування політичної еліти.

Посилання на основну публікацію