Процедура розгляду справ в ЄС

Установчі договори регулюють процесуальні питання фрагментарно. Детально процедура запропонована Статуту Суду ЄС, Регламентом Суду ЄС (з урахуванням Додаткового регламенту Суду ЄС), Регламентом Загальних суду, рішенням Ради № 88/591 від 24.10.1988, Регламентом Трибуналу цивільної служби.
Процесуальні норми для всіх судових органів ЄС по суті своїй однакові. Судочинство може вестися на одному з офіційних мов ЄС. Мова розгляду в конкретній справі визначає позивач або суд, що направляє преюдиціальне запит. Якщо ж відповідачем є держава-учасник, фізична або юридична особа держави-учасниці, то мовою судочинства є офіційна мова такої держави. Свідок може свідчити і на мові, яка не є офіційною мовою ЄС (ст. 29 Регламенту Суду ЄС).
Відповідно до ст. 20 Статуту Суду ЄС виробництво підрозділяється на письмову і усну процедури. Письмова процедура починається з порушення справи шляхом подачі позову (скарги) або запиту національного суду (ст. 21, 22 Статуту Суду ЄС). Протягом місяця після надходження позовної заяви (скарги) відповідач повинен подати свої заперечення (ст. 40 Регламенту Суду ЄС). Після цього позивач вправі доповнити позов, а відповідач знову подати заперечення. Наступні потім усні слухання включають в себе читання доповіді, представленого суддею-доповідачем [46], заслуховування Судом агентів, радників, адвокатів, а також допит свідків і експертів в разі їх наявності, та закінчуються висловом думки генеральними адвокатами (ст. 59 Регламенту Суду ЄС ), якщо їх думка вимагалось по даній справі. Процесуальним регламентом можуть бути передбачені прискорена процедура і – для преюдиціальних запитів щодо простору свободи, безпеки та правосуддя – термінова процедура. Дані процедури можуть передбачати для подання зауважень коротший термін або обмежувати коло сторін та інших зацікавлених суб’єктів, які мають право представляти зауваження, і – в випадках надзвичайної терміновості – пропускати письмову стадію процедури.
Сторони можуть бути представлені в суді виключно через своїх представників, радників та адвокатів (ст. 19 Статуту Суду ЄС). При цьому фізичні і юридичні особи повинні бути представлені адвокатом в обов’язковому порядку (абз. 3 ст. 19 Статуту Суду ЄС). Правами такого адвоката наділяються як адвокати, допущені до адвокатської практики в державі-учасниці, так і університетські викладачі-юристи. У той же час держави-учасники та органи ЄС можуть бути представлені уповноваженими представниками.
Слухання є публічними, якщо суд за власною ініціативою або за клопотанням сторін, маючи вагомі підстави, не визнає необхідність проведення закритих слухань (ст. 31 Статуту Суду ЄС).
Нарада суддів є таємним. За його підсумками більшістю голосів приймається мотивоване рішення, яке підписується усіма суддями. Як правило, розгляд справи в Суді ЄС не веде до необхідності стягнення судових витрат. Винятки передбачені в ст. 72 Регламенту Суду ЄС.
Виконання рішення Суду ЄС здійснюється відповідно до ст. 280, ст. 299 Договору про функціонування ЄС за допомогою органів ЄС відповідно до цивільного процесуального законодавства держави, в якому рішення виконується.
Держави-члени та інститути ЄС можуть вступати в справи, що надійшли на розгляд Суду, на стороні позивача або відповідача. Держави-члени, інститути Союзу та інші особи, які вступили в спори, що розглядаються Судом, визнаються додатковими сторонами у справі (фр. Partie intervenante). Аналогічне право належить органам, установам ЄС і будь-яким іншим особам, якщо вони здатні обґрунтувати наявність у них інтересу у вирішенні справи, що надійшов на розгляд Суду ЄС. Фізичні або юридичні особи не можуть вступати в справи між державами-членами, між інститутами ЄС або між державами-членами, з одного боку, і інститутами ЄС – з іншого. Поряд з державами – членами ЄС учасники Угоди про Європейський економічний простір, а також передбачений згаданим Угодою Наглядова орган ЄАВТ можуть вступати в справи, що надійшли на розгляд Суду, коли ці справи зачіпають будь-яку зі сфер застосування цієї Угоди. Клопотання про вступ у справу можуть бути спрямовані лише на підтримку вимог однієї зі сторін.

Посилання на основну публікацію