Принцип справедливості

Однією з формул демократичного ідеалу при характеристиці голосування є формула: «одна людина, один голос». Однак для демократичного ідеалу не менш важливі й інші параметри. Взяти, скажімо, проблему демографічного представництва того чи іншого депутата. Теоретично кожен депутат повинен обиратися рівним числом виборців.
Можливо таке в реальній практиці? Так. Але здійснити це вкрай важко. При нарізці виборчих округів враховують і багато інші фактори: місце розташування округу (село, місто, віддалена територія, національність чи народність, компактно проживає і т. П.).
Незважаючи на рівність у праві голосу, арифметичне нерівність при голосуванні є універсальним феноменом. Існування такої нерівності зайвий раз підтверджує складність завдання забезпечення справжньої рівності при голосуванні. Реальність багатьох країн така, що обранці в органах влади уявляють, як правило, різну кількість виборців. Так, в 1958 р у Франції депутату з числа комуністів потрібно було отримати 380 тис. Голосів, тоді як для обрання представника партії голістів потрібно було отримати тільки 19,5 тис. Голосів, т. Е. В 20 разів менше.
Округу в багатьох країнах нарізані таким чином, що представникам правлячих угруповань для обрання в парламент, як правило, потрібно отримати куди як менше голосів, ніж, наприклад, кандидатам від опозиційних партій. І тому нерідко парламенти являють собою деформований на користь правлячих сил образ.
У сучасних умовах демократичні країни, прагнучи наблизитися до ідеалу електоральної справедливості, роблять упор або на використання можливостей пропорційної системи голосування, або мажоритарної системи голосування.
Пропорційне представництво
Використання пропорційного представництва (відзначимо, що США, Великобританія і в її колишніх домініонах завжди використовували мажоритарне голосування в один тур) створює передумови наблизити систему представництва до демократичного ідеалу. Мова йде про таку систему, в якій представництво було б найбільш повним вираженням політичних уподобань, своєрідним дзеркалом суспільства.
На основі такого представництва можна визначити так зване «хороше правління», яке було б не тільки віддзеркаленням громадської думки в даний момент, але і виразом соціальної структури суспільства. Дослідження фахівців політичної соціології в багатьох країнах показують, що, наприклад, серед мерів занадто багато вихідців з селянства, серед депутатів явна недостатність представників робітничого класу, у владних структурах – підвищений представництво дітей тих, хто перебуває при владі і т. Д. Як зазначав ще в 1960-і рр. відомий французький публіцист Жак Жюльар: «Чим більше обрана асамблея прагне бути точною копією суспільства, яке воно передбачає відображати, чим більше вона вважає себе представницької, тим більше вона має тенденцію діяти суверенно, а в певних ситуаціях – тиранически» [423].
Пошук більшої справедливості, в тому числі і в порівнянні з власне пропорційною системою виборів, охоплює багато секторів політичної, адміністративної, сторонніческой життя в демократичному суспільстві. Висуваються ідеї підвищеного пропорційного представництва: расові квоти або «стверджувальне дія» [424]; системної пропорції в Бельгії на користь фламандців і франкофонів або в Італії – по відношенню до германофонскому меншості; про квоти для жінок у керівних органах партій, а також про конституційні диспозициях в питаннях їх представництва у виборчих списках.
У США ототожнення поняття представництва з представництвом соціологічним широко обговорювалося всередині демократичної партії, починаючи з 1972 р, чому сприяла реформа, пов’язана з «призначенням» делегатів на президентський з’їзд. Ця реформа створювала більш сприятливі умови для представників меншин за рахунок зменшення частки в представництві професійних політиків. Уже в 1972 р пропорційна представленість жінок, молоді, негрів від демократів на їх з’їзді була майже ідентичною того, яку вагу вони займали у складі населення. З цих позицій стає зрозумілим феномен Д. Картера, який відкрито висловлював недовіру професійним політикам.
Пропорційна система голосування у Німеччині та Італії мала більш обмежений, ніж у США, характер, хоча і тут робилися спроби введення більшої «рівноваги» у складі списків обранців з погляду регіонального, соціального, професійного представництва. Зовсім небагато країн (Ізраїль, Голландія, наприклад) прагнули затвердити систему інтегрального пропорційного представництва, коли вся країна перетворювалася в єдиний округ.
А) Німецька система пропорційного представництва
Німецька електоральна система нерідко (хоча і не зовсім виправдано) характеризувалася як змішана система, яка розглядалася як комбінація мажоритарного голосування і пропорційного представництва. Як відзначають І. Мени та І. Сюрель, це не зовсім вірно: німецька система виборів є строго пропорційною, проте розподіл місць частково здійснюється на основі принципів уніномінального голосування. Дійсно, німецький виборець має двома голосами. Перший голос він віддає на користь кандидата, обраного в тому чи іншому виборчому окрузі. Другий голос німецький виборець віддає за ту чи іншу партію, представлену в списку на рівні тієї чи іншої Землі.
Після підрахунку голосів, отриманих кожною з партій в національному масштабі, відбувається розподіл депутатських місць з урахуванням результатів голосування в кожній з Земель. В округах депутатами стають переможці виборчої кампанії, що дозволяє у відомому сенсі коригувати результати пропорційного голосування.
Принцип електоральної справедливості, правда, не зовсім узгоджується з введенням порога голосів для політичних партій: партії, які отримали менше 5 відсотків голосів виборців, які не потрапляють до парламенту. Спочатку це правило поширювалося на результати голосування в Землях, а з 1990 р 5-відсотковий бар’єр визначається, виходячи з результатів голосування за ту чи іншу політичну партію на федеральному рівні.

Б) Італія: інтегральна система голосування з урахуванням результатів мажоритарного голосування
Однією з особливостей законодавчого органу в Італії є егалітарний бікамералізм: обидві палати парламенту мають однаковою владою і обираються приблизно однаковим чином. Палата нараховує 630 депутатів. Згідно конституційним положенням, яке діяло до 1963 р, Палата депутатів обиралася загальним і прямим голосуванням. Кожен з депутатів представляв 80000 виборців, а якщо мова йде про фракцію – то понад 40 тисяч виборців. Проте в подальшому розподіл місць між округами здійснювалося в результаті простою арифметичною операції: загальна кількість жителів країни ділиться на кількість виборних місць. Округу в кожному з регіонів нарізаються з урахуванням числа жителів в регіоні. І тим не менше нерівність у представництві є досить суттєвим: п’ять округів обирали менше 10 місць; 15 округів – від 10 до 19 місць; сім округів – від 20 до 29 місць; 4 округи – від 37 до 57 місць.
Подібна схема обрання здійснюється при визначенні членів Сенату. В даний час з 326 сенаторів 232 обираються на базі уніномінального списку в округах; 83 сенатора обираються на пропорційній основі, а 11 – призначаються довічно.

Посилання на основну публікацію