Представництво та політичні партії

У традиційній концепції представницької системи стверджується, що обранці не зв’язані ніякими жорсткими зобов’язаннями ні з виборцями, ні з політичними організаціями, наприклад з партіями. Така, як її іноді називають, архаїчна концепція, піддавалася критиці не тільки з боку тих, хто був прихильником британської політичної системи, включаючи і парламент, а й тими силами, які увійшли в політичне життя Європи в кінці XIX ст., Коли виникли соціалістичні, а потім і комуністичні партії. З появою саме цих партій пов’язане виникнення переконання в тому, що партія є привілейованим інструментом класового представництва. Інакше кажучи, виникло радикальне відмінність між індивідуалізованим і атомізованим баченням представництва та баченням його колективним і соціологічним, що було притаманне прихильникам соціалістичної ідеології. Це означає, що, залежно від тієї чи іншої позиції або компромісу між ними, роль партій в системі представництва інтересів може істотно різнитися.
У США, де масові соціалістичні партії ніколи не існували, склалася гнучка парламентська система, в якій не застосовується розпуск парламенту. Демократична і Республіканська партії в цій країні є електоральними машинами, які діють найбільш активно в період виборчих кампаній. До того ж вони сильно вкорінені в штатах і на місцях взагалі. Тому іноді говорять, що в США існують не дві, а ціла сотня партій.
Відома близькість позицій обох цих партій з ключових проблем політичного життя зумовлює той факт, що все менше виборців ототожнюють себе з однією з двох партій. І все більше стає виборців, які заявляють про себе як про «незалежних» виборців. Показово: в 1960 р 65 відсотків виборців відносили себе до послідовних прихильників тієї чи іншої політичної партії. У 1980 р цей показник скоротився до 30 відсотків.
У 1960 – 1970-ті рр. минулого століття політичне життя США була відзначена тим, що робилися численні спроби зміцнити зв’язки між виборцями і політичними партіями. Такі зусилля були викликані до життя насамперед тим, що представництво електорату політичними партіями піддавалося істотної критиці. Зокрема, пропонувалося демократизувати електоральний процес, надавши більше значення праймеріз (первинним виборів). У 1972 р це знайшло своє вираження в процесі обрання делегатів на з’їзд Демократичної партії. На цьому з’їзді негри, молодь і особи старшого віку були представлені в пропорції, цілком зіставною з їх питомою вагою у складі населення країни. Таке співвідношення, крім з’їзду партії, в більшій чи меншій мірі проявилося на всіх рівнях обрання і у всіх штатах країни.
Кілька обережніше до вирішення даного питання ставилися республіканці. Але і в цій партії зазначена тенденція поступово набирала силу. Під кінець минулого сторіччя концепція «дзеркального відображення соціального корпусу» суспільства отримала новий імпульс у своїй реалізації під впливом феміністського руху.
Незважаючи на що відбувалися зміни в питаннях представництва в останні 2-3 десятиліття в США, до нього (представництву) більшою мірою відноситься теорія «правило конкурентного більшості», яку висунув американський юрист, представник Півдня країни Калхун. Відповідно до цієї теорії, яка виступає з позицій захисту інтересів південних штатів країни, більшість може бути сформована тільки в результаті досягнення консенсусу з меншістю, яка наділяється правом вето у випадку незгоди з тим чи іншим рішенням. У такому випадку партії стають «пухкими структурами», розділеними зсередини на основі інтересів і конфліктів. Такі партії об’єднують змінюються інтереси. У таких партіях ведуться постійно переговори щодо досягнення загальної згоди. І, природно, такі партії не є стійкими і дисциплінованими. Ясно й інше: представництво інтересів виборців такими партіями буде далеко не повним.
Антиподом американської системи представництва за допомогою політичних партій є система представництва у Великобританії. У меншій мірі це можна сказати і щодо системи представництва в Італії, Німеччині та Франції. У цих країнах парламентські партії більшою мірою, ніж, наприклад, в США, відчувають на собі класове або релігійний вплив. Показово, що в Італії та Німеччині під впливом релігійного фактора були створені впливові християнсько-демократичні партії.
Що стосується інших політичних партій, вони, все частіше, ототожнюються з фракціями нових соціальних сил і класів (радикали в Італії, зелені – у Німеччині) або з такими реліктами минулого, які хоч і втрачають свій вплив, але зберігаються проте на політичній сцені (французькі радикали, британські, італійські та німецькі ліберали), а також комуністичні партії в різних країнах Європи.
Європейські парламенти можуть бути охарактеризовані і піддані порівнянні на основі трьох спостережень: 1) поділу на правих і лівих; 2) сталість партійного представництва; 3) здатності партій забезпечувати представництво.

Постійність поділу «праві-ліві»
Стійке існування такого поділу політичних партій в парламенті спростовує твердження про те, що такий поділ, начебто, має штучний характер, а також передбачення представників різних ідеологічних течій про зникнення такого поділу в представництві в силу зрушень в соціальній структурі західних суспільств.
Здавалося б, на користь такого роду передбачень мали свідчити цілий ряд факторів: відносне зменшення чисельності робочого класу, посилення позицій середніх класів і зміни в системі цінностей демократичних суспільств. До того ж в останні десятиліття з’явилися, як ми зазначали вище, «всеосяжність партії», які в меншій мірі відрізняються як за своєю соціальною базі, так і за своїми інтересами і стратегіям.
На підставі такого роду тенденцій змінюються і традиційні політичні партії. Так, у Німеччині, Італії та Франції соціалістичні партії суттєво «соціал-демократизувалися». Зазнали змін і комуністичні партії, які відійшли від колишніх установок на звершення соціалістичних революцій, орієнтуючись на захист національних інтересів (як партії «квітів Франції», або «історичного компромісу» в Італії). Все частіше світ стає свідком формування коаліцій між змагаються партіями: коаліція СДПН і ХДС / ХСС в 1966-1969 рр. в Німеччині, коаліція лівих і центру в 1960-і рр. або п’ятипартійної коаліція в 1980-і рр. в Італії. У Франції в 1986, в 1993 і після 1997 року здійснювався «співжиття» опозиційних сил в особі Президента країни і парламентської більшості.
Такого роду тенденції є додатковими свідченнями походила еволюції комуністичних партій. В Італії ІКП пішла шляхом серйозного перетворення своєї програми і діяльності, що лише посилило позиції «нових комуністів» в електораті. І партія стала членом урядової коаліції після виборів 1996 ФКП, не зумівши по-справжньому реформуватися, відчуває в останні роки чималі труднощі і постійно втрачає свої позиції в електораті.
Було б дуже поспішним заявляти, що вплив факторів класової приналежності і релігії, а також ідеологічних уподобань зникає. Зміни в їхній вплив наявності. Позначається, наприклад, те, що частина виборців не мають стійких політичних позицій. Це факт, підтверджений політичною практикою багатьох країн. І тим не менше всі зазначені вище чинники продовжують чинити істотний вплив на виборців і дозволяють давати об’єктивне пояснення електоральної поведінки великих мас людей [444]. При цьому католики у Франції, Італії та Німеччини у своїй більшості віддають свою перевагу правим політичним партіям, в той час як соціалістичні й комуністичні партії роблять сильний вплив в зонах компактного проживання і роботи осіб з числа осіб найманої праці і робочого класу. У кінцевому рахунку, більшість виборців орієнтуються у своєму політичному виборі на «свої» інтереси і цінності. Та й сама політична гра, що йде в суспільстві, значною мірою сприяє збереженню ліній розділу національного електорату по зазначеним принципам.
Слід сказати і про те, що нові лінії поділу суспільства, які виникають внаслідок відбувається соціально-економічної еволюції в багатьох країнах, не скасовують, а, швидше, стають додатковим елементом, що сприяє посиленню поділу на лівих і правих у парламенті, та й у суспільстві в цілому.

Постійність партійного представництва Представництво виборців у парламенті забезпечується, як відомо, політичними партіями. У демократичних суспільствах, в яких склалася стійка виборча система, характерним є наявність в парламенті певного кола політичних формувань. Так, у Великобританії парламентська більшість протягом ряду десятиліть належить або консервативної, або ліберальної партії. Таку двополюсної політичної життя не вдалося похитнути ні лібералам, ні націоналістам в цій країні. У Німеччині, незважаючи на те, що в парламенті, крім лібералів, представлені тепер і «зелені», стійкість політичного життя забезпечується сильними позиціями серед виборців двох політичних партій – СДПН і ХДС / ХСС. Дещо складніше становище виглядає у Франції. Структура представництва виборців у цій країні має четирехполюсний вираз: авторитарна права, ліберальна права, ліво-реформаторська і радикальна чи революційна партії. І незважаючи на різного роду політичні події, всі ці чотири течії, в тому чи іншому співвідношенні між собою, зберігають своє представництво в парламенті.

Здатність партій забезпечувати представництво У тому випадку, коли мова йде про оцінку здатності політичних партій відображати вимоги виборців, відмінності між партійними системами і самими партіями виявляються досить істотними. Британська партійна система найкращим чином забезпечує агрегування вимог виборців, але найгіршим чином представляє ці вимоги. У Великобританії кожному виборцю добре відомо, що він повинен зробити вибір між двома позиціями, пропонованими лейбористами і консерваторами. Однак в парламенті забезпечується представництво тільки позицій виборців, які проголосували за партії, що перемогла. Про характер такого представництва свідчать наступні дані. На виборах 2001 лейбористи отримали 40,7% голосів виборців, але отримали 413 із 659 місць у парламенті, т. Е. Приблизно 63% від парламентського представництва. Зрозуміло, що така система не є повною мірою демократичною, проте з нею погоджується більшість населення, а також перемогли і переможені політичні партії. Така згода в суспільстві, крім сказаного нами трохи вище, визначається тим, що в підсумку перемоги на виборах формується помірне у своїх діях уряд, який у своїй політиці прагне шанобливо ставитися до опозиції і різного роду меншин, що не зуміли перемогти на виборах [445].
Про що це говорить? Цінність системи представництва визначається не стільки тими правилами, на яких вона заснована, скільки визнанням її самим суспільством, виборцями. Англійська система представництва відрізняється простотою: виборець голосує за ту чи іншу політичну партію та її лідера. При цьому індивідуальні якості всіх інших майбутніх парламентаріїв як би не мають особливого значення.
Політичні партії в Італії довгий час грали істотну роль в агрегації вимог виборців. Однак відносини між виборцями і парламентом спотворювалися применявшимися «правилами гри». Те, що політичні партії вигравали в представництві, вони програвали у виразі. Так, будь-який італійський виборець має можливість вибору тієї чи іншої політичної позиції, проте він заздалегідь не знає і не може знати ні програму майбутнього уряду, ні те, яким чином його вимоги будуть враховані в діяльності державної адміністрації. Крім того, повна залежність парламентаріїв від політичних партій, що зумовлюється пропорційною системою представництва, знижує їх роль у поданні виборців на політичній сцені. Це справедливо зазначив Антоніо Бальдассаре: «Спонукання до тісної взаємодії між виборцями і обранцями було практично знищено пануванням парламентських груп і дисципліною в них в процесі дискусій і голосування текстів» [446].
Така слабка здатність парламенту відповідати на побажання електорату була особливо характерна для Християнсько-демократичної партії, яка в ім’я своїх власних, релігійних принципів довгий час звертала мало уваги на соціальні вимоги. Виходило так, що соціальні вимоги могли отримувати своє вираження за межами партійних каналів зв’язку із суспільством і поза парламентом (насильство, юридична активність і т. Д.). Якщо не враховувати такій ситуації, виявляється досить важкою справою розуміння тих інституційних змін, які були зроблені в останні роки в Італії.
Демократичні режими Заходу підстерігає одна спільна небезпека: якщо парламентські партії не відображають адекватно волю електорату у всіх її основних проявах, то вони неминуче, рано чи пізно, зіткнуться з конкуренцією нових політичних партій або політичних сил. Так, невдоволення податковою політикою в США було підтверджено і виражено на референдумах в цілому ряді штатів країни і тільки потім було враховано Республіканською партією в її діяльності; в 1970-і рр. загроза зростання впливу націоналістичних партій спонукала лейбористів прислухатися до вимог шотландців і валлійців; Італія і Німеччина пережили важкі роки, коли активність Червоних бригад і Червоної армії була надзвичайно велика і викликала гостре напругу в суспільстві; Франція в наші дні формує більш комплексне за своїм соціальним складом правління, т. К. Набирають чинності деякі нові, паралельні традиційним партіям політичні сили, наприклад Національний фронт.
Слід підкреслити, що при проведенні порівняльного аналізу феномена політичного представництва необхідно враховувати відоме безліч чинників. Мова йде про масштаби електорального участі населення, чисельності членів та активістів політичних партій, а також монопольному або конкурентному характері політичного вираження в тій чи іншій політичній системі. Відомо, що ряд американських політологів оцінюють досить високий ступінь електоральної пасивності і абсентеїзму своїх співгромадян не як певний вираз свого ставлення до політичної системи і до партій, а, навпаки, як відображення спокою, яке не потребує у своєму прояві у політичному житті. Італійські ж спостерігачі, навпаки, виявляють занепокоєння, якщо показник політичної участі «опускається» нижче 90 відсотків. І тому, порівнюючи такого роду дані, потрібно проявляти певну обережність [447].

Посилання на основну публікацію