Права людини

За словами одного середньовічного східного філософа, держава – це організація, покликана припиняти будь-яку несправедливість, крім тієї, яку творить воно саме. Це визначення було абсолютно точним приблизно до XVII ст., В якому знайшли-таки протиотруту і проти несправедливості, яка твориться державою. Це була концепція природних, невідчужуваних прав і свобод людини (Т Гоббс, Дж. Локк та ін.). «Природними» права людини називалися тому, що належали йому за правом народження, а не були милостиво даровані державою. І оскільки не держава людям ці права надає, не йому їх і відбирати або урізати.

Отже, існують такого роду сфери людської діяльності (особисте життя, віросповідання, власність), куди державі доступу немає.

Невідчужуваність, непорушність для держави природних прав людини виявилася настільки вдалою ідеєю, що за лічені століть вона не тільки увійшла в постійний ідеологічний арсенал, але і вкоренилася в масовій свідомості.

Поняття «права людини» має характер нормативний (тобто вводить в соціальну реальність певну норму, упорядкованість, якої в ній «за природою» немає) і ціннісний (тобто передбачає віднесення до якогось належного, бажаного порядку).

Іншими словами, вводячи таке поняття, ми як би говоримо: для суспільства буде краще, якщо ми визнаємо за кожною людиною його невід’ємні права; так давайте їх визнаємо, інакше соціальний порядок буде гірше. Ми спочатку постулируем якусь цінність (права і свободи), а потім вимагаємо привести соціальну реальність у відповідність з нею. Але вибір вихідного постулату неоднозначний: він може бути зроблений і на користь обмеження прав і свобод (Платон, Макіавеллі, Ніцше). Ну і що, здавалося б, за проблема – вибирайте на здоров’я, кому що подобається. А ось цього щось зробити якраз і не можна: якщо одна половина суспільства невідчужувані права і свободи людини визнає, а друга – ні, це буде рівносильно їх повного невизнання. Неможливо забезпечити реалізацію прав і свобод половині суспільства, якщо друга половина заперечує їх існування.

Можливо, під впливом масового ємства уявлень про права людини ця ідея в XX ст. серйозним чином видозмінилася. Обсяг передбачуваних «природними» прав людини став рости як на дріжджах. Спочатку скромний перелік тільки цивільних і політичних прав поповнився до середини сторіччя правами економічними, соціальними, культурними. Нині в моді права екологічні, інформаційні, захисту від тероризму та ін. Список цих прав, мабуть, нескінченний. Але автори ідеї прав людини в XVII ст. мали на увазі щось зовсім інше. Вони захищали громадянське суспільство від свавілля держави і наполягали в основному на волі громадян від державної опіки і дозвільного адміністрування. Це були в більшості своїй права і свободи «негативні», «від» втручання держави. Нині ж переважають права і свободи «позитивні», права «на» якісь реальні блага.

Але якщо сьогодні декларується право громадянина на «гідний рівень життя», то хто цей рівень повинен забезпечити? Якщо сам громадянин, то це нема чого й декларувати. Але, швидше за все, мається на увазі, що гідний рівень життя громадянину зобов’язане забезпечити державу! Первісна ідея обертається своєю протилежністю: вимога свободи від державної опіки трансформується в домагання на державне піклування.

Консервативна і неокласична ліберальна думка забила тривогу. Практична реалізація всіх декларованих сьогодні прав вимагає обов’язкового зростання державного апарату і його пере розподільчих функцій. І процес цей, справді, вже йде. Але якщо держава виявляється власником і розпорядником такої значної частини національного багатства, воно неминуче починає командувати суспільством все більш строго. У підсумку знову оживає привид тоталітаризму.

Слід визнати, що, найімовірніше, така небезпека дійсно існує – тут нинішні консерватори мають рацію. Але ж і розширення соціальних функцій держави – не чийсь злий умисел, а об’єктивна тенденція, в якій знаходить своє вираження перевагу масами згадуваної вище «справедливості від потреби». Модель «соціальної держави» вважається фактично реалізованої в Німеччині, Скандинавських країнах. І поки начебто тоталітарне переродження їх політичним системам не загрожує.

Отже, проблема прав людини, як і що обговорювалися вище проблеми рівності і справедливості, початково суперечлива. Вирішення таких проблем варіативні. Але в тому й полягає специфіка цінностей, що вони завжди припускають наявність вибору. А можливість зробити такий вибір вільно дає тільки політична демократія. Тому до розряду політичних цінностей відносяться не тільки свобода, рівність, справедливість, права людини, але й демократія в цілому.

Стрижнем демократичної організації політичного життя є визнання та інституційне закріплення суверенітету народу, який виражається в побудові виборчої системи, обов’язкової періодичної виборності органів влади, характері формування партійної системи, вільної конкуренції різних груп інтересів і т.д. Така форма державного правління, як відомо, ефективна далеко не завжди. Для того щоб сповна реалізувалися закладені в ній можливості та переваги, необхідна маса умов: усталене громадянське суспільство, високий рівень індустріального розвитку, ринкова конкурентна економіка, розгалуженість мережі масових комунікацій, наявність міцного середнього класу, освіченість населення та ін. Повного набору таких умов у більшості країн сучасного світу немає. І тим не менше прагнення до демократії не слабшає.

Загальна політична еволюція XX в. є очевидна вираз тенденції до демократизації політичних порядків. Це і свідчить про ціннісної природі демократії – такий порядок повинен бути встановлений, незважаючи на неблагопріятствующіе йому умови і обставини.

Прояв ціннісного характеру демократії помітно і в нерівному, суперечливому характері її поширення за межі Європи і Північної Америки. Новонароджені демократії, як правило, розчаровують своїх прихильників. Замість очікуваного процвітання і благополуччя вони приносять лише масу нових проблем. Така доля всіх цінностей – блякнути від завищених очікувань. Частково втілюючись в практику, вони виявляються зовсім не схожими на свої ідеальні зразки.

Отже, ми розглянули зміст основних, базових цінностей політичної культури, правда, всього лише одного – європейсько-американського зразка. Але можливі й інші поєднання цінностей, що утворюють зовсім інші типи політичних культур. Проблема типологізації політичних культур також є актуальною для сучасної політології.

Посилання на основну публікацію