Особливості російської політичної психології

Наявність у політичній психології особистості і соціальних груп стійких, повільно мінливих елементів дозволяє говорити про її історичних та національних типах. Зокрема, сучасний російський тип політичної психології нерідко характеризують як авторитарно-патерналістський або авторитарно-колективістський.

Ці характеристики увазі виділення таких особливостей російської політичної ментальності:

(1) надання особливого значення державності як головному інтегруючому основи суспільства; державность як вираження величі і потужності державного початку;

(2) високий рівень очікувань від держави, від якого вимагається виконання функцій не регулювальника, але піклувальника, турботливого улаштовувача доль громадян;

(3) персоналізація державної влади, визнання одноосібної волі правителя (бажано доброго і мудрого) найбільш зрозумілою і близькою формою реалізації влади;

(4) відмова від особистої політичної активності та ініціативи і передача їх політичним інститутам;

(4) вираз колективістських (общинних) почав життєустрою в категоріях соборності, інтернаціоналізму, світовий солідарності трудящих;

(6) високий ступінь терпимості до етнічних, релігійних, регіональним і інших відмінностей;

(7) зневага формально-правовим способом регуляції суспільних відносин, пошук «високої» справедливості тощо

Всі ці типові риси вітчизняної політичної психології досить легко ув’язуються з історико-географічними особливостями розвитку російського суспільства: неосяжними розмірами території, строкатим етнічним складом населення, необхідністю сильного централізованого державного початку, общинним укладом життя основної маси населення, серединним розташуванням Росії на стику східної і західної цивілізацій та ін.

Крім цього, авторитарно-патерналістський вигляд вітчизняної психології мас прийнято виводити і з характеристик панівних психологічних типів особистості, які є похідними від політико-економічних умов епохи. Так, російський дослідник цієї проблеми Г.Г. Дилигенский вважає [109], що в Стародавньому світі, Середньовіччя і почасти в Новий час панував тип особистості, яка сприймала сферу політики як джерело порядку, безпеки та психологічного комфорту від усвідомлення факту включеності у велику соціальну спільність. Однак досягалося все це за рахунок придушення індивідуальності, жорсткого зв’язку з соціумом, безумовного підпорядкування соціальним інститутам (громаді, стану, державі). Саме цей тип особистості живить досі різні авторитарні, деспотичні політичні режими.

XVIII-XIX століття в Європі стали часом становлення нових суспільних порядків (капіталістичних) і відповідно нового типу особистості. Ситуація межиндивидуальной конкуренції стимулювала перетворення в типові таких рис особистості, як автономність, ініціативність, прагнення до ризику, особиста відповідальність і т.д. Формування такого типу особистості природно супроводжувалося вимогами політичної свободи, рівності, демократії як інструментів звільнення особистості від станових, ієрархічних, релігійних та інших обмежень, які перешкоджали виявленню та самоствердження індивідуальності людини. Розрив же традиційних зв’язків особистості з громадою, станом народжував необхідність у психологічної компенсації утрачиваемого почуття захищеності, інтегрованості людини в соціум. Таким компенсуючим механізмом стало зростаюче почуття власної гідності, самоцінності індивіда, ревниво оберігає свої фундаментальні, невідчужувані права і свободи. Саме цей психологічний тип особистості сьогодні живить панівні ліберально-демократичні орієнтації політичної психології в індустріально розвиненої частини світу.

Головну особливість умонастроїв, сформованих нині в найбільш впливових країнах Заходу, вельми наочно висловив відомий дослідник соціально-психологічних і політичних проблем Ернест Геллнер (1925-1995): люди цінують продукт, який, як вони знають, не залежить ні від військової потужності … ні від території, ні від прямого володіння природними ресурсами; цінують інституційний, економічний і політичний плюралізм; цінують ідеологію компромісу, що перешкоджає абсолютизації якоїсь однієї системи поглядів і сакралізації суспільства. Тому вони вже не підуть воювати за віру і не битимуться на смерть за землю або заради слави [110].

Остання фраза цього пасажу дуже вдало відтіняє принципову різницю політико-психологічного складу сучасного російського і західного товариств. Адже немає сумнівів у тому, що, якими б плачевними не були умови нашого існування, захищати їх у разі зовнішньої загрози ми будемо не шкодуючи сил. Добре це чи погано, пишатися цим або навпаки – питання відкрите. Він відкритий ще з часів слов’янофілів і західників, які намагалися зрозуміти, чим обумовлена ​​специфіка вітчизняних порядків – принижуючою нас російської відсталістю або піднімає самобутністю. Відповідь на це питання продовжують шукати і досі …

Посилання на основну публікацію