Організація зацікавлених груп: вплив публічних властей

Для того, щоб бути почутими, зацікавлені групи повинні мати достатньо ефективну організацію. Однак публічні влади, що є привілейованим об’єктом тиску зацікавлених груп, що не діють. Вони прагнуть, якщо не заборонити, то, принаймні, обмежити вплив цих груп, домагаючись їх інтеграції та інституціоналізації. При цьому рішення регламентного характеру є найчастіше ліберальними, а заходи щодо інтеграції зацікавлених груп являють собою приклад корпоративістського логіки.

Ліберальні рішення
У будь-якому, навіть самому демократичному суспільстві, потрібно нерідко приймати рішення, які б обмежували розвиток негативних некерованих процесів. Одним із прикладів такого роду рішень є закон, прийнятий 21 вересня 1972 у Німеччині, який визначив характер відносин зацікавлених груп з парламентом і урядом. Ці групи повинні бути зареєстровані в Бундестазі. При цьому повинні бути вказані такі відомості: соціальний характер, структура, а також імена керівників та представників цих груп. В обмін на ці відомості зацікавлені групи отримували можливість активної роботи в парламентській діяльності.
Рішення про реєстрацію зацікавлених груп спиралося на американський досвід, хоча він і не дав скільки-небудь значних результатів, зокрема у справі боротьби з корупцією. У 1946 р в США був навіть прийнятий спеціальний закон у зв’язку з діяльністю зацікавлених груп. Цей закон пред’являв до груп чотири типи зобов’язань.
1. Усі фізичні або моральні особи, які беруть участь у справі надання впливу на законодавство, повинні реєструвати вклади понад 500 доларів і витрати понад 10 доларів, а також вказувати імена, пов’язані з докладними діями.
2. Кожен квартал така інформація повинна надаватися в палату представників.
3. Особи, які отримують або передають гроші з метою надання впливу на законодавчу діяльність, повинні бути зареєстровані в службах палати представників або Сенату.
4. Вся така інформація кожен квартал повинна публікуватися в спеціальному виданні.
Головний результат, отриманий в результаті застосування зазначеного закону, полягає в тому, що він дозволив ідентифікувати групи тиску і забезпечив деяку транспарентність їхньої діяльності. Виявилося, що на федеральному рівні лобістською діяльністю займаються близько 15 000 чоловік. Стало можливим визначити їх організаційну структуру. Однак це лише видима частина айсберга. Багато аспектів діяльності таких зацікавлених груп проводяться, що називається, в тіні.

«Корпоратівістскіе» рішення
Публічні влади по відношенню до зацікавленим групам можуть займати і більш активну позицію, йдучи шляхом або їх інтеграції в процес прийняття державних рішень, або прагнучи домогтися їх інституціоналізації, перетворити їх тим самим у квазіпублічними структури.

Інтеграція зацікавлених груп в процес вирішення
У сучасних умовах публічні влади прагнуть консультуватися та співпрацювати з зацікавленими групами. Так, в США давно склалася практика участі зацікавлених груп у роботі комісій конгресу або спеціальних комітетів, створюваних федеральними властями. Однак ця участь не перетворюється на спільне вирішення проблем.
У країнах Західної Європи відносини правлячих структур із зацікавленими групами будуються таким чином, що ці групи є так званими «привілейованими партнерами». Це дозволяє говорити про те, що такого роду відносини націлені на досягнення політичного та соціального консенсусу в суспільстві.
У Німеччині консультації соціальних партнерів економічного сектора придбали, що називається, офіційний характер з прийняттям закону про економічну стабілізацію 1967 Цьому сприяло створення коаліції політичних партій ХДС-ХСС і вільних демократів. Однак результати цього не можна назвати значними. А в 1970-і рр. інтерес до формально оформленим консультаціям став навіть згасати.
Щось подібне мало місце у Великобританії. У середині 1960-х рр. лейбористський уряд зробив спробу створення Національної ради економічного розвитку, що складався з шести представників профспілок і шести представників об’єднань підприємців. Однак ця спроба виявилася невдалою: продовжувала діяти система «правління на основі комітетів», в рамках якої публічні влади узгоджували свої позиції з партнерами. Аналогічна картина характерна і для Франції, де також склалася практика створення різного роду комісій як усередині державного апарату, так і у відносинах між зацікавленими групами.

Організаційна інтеграція
Форми інституційної інтеграції зацікавлених груп дуже різноманітні. Для цього використовуються як юридичні, так і організаційні інструменти. На своїй першій стадії інституціоналізація полягає в тому, щоб залучити представників зацікавлених груп до діяльності самих політичних структур. Такого роду практика не набула поширення в США або у Великобританії. У Європі ж вона нагадує про сумнозвісних спробах такого роду, які були зроблені фашистськими режимами в Італії і у Франції напередодні і в період Другої світової війни. А тому і в тій, і в іншій країні після розгрому фашизму були створені відповідно Національна рада економіки і праці та Економічна і соціальна рада. Проте їх вплив був незначним.
В останні роки такого роду організації були створені у всіх країнах Євросоюзу. До того ж вони стали створюватися і на регіональному рівні.
Новим кроком на шляху інституціоналізації зацікавлених груп стало надання їм прерогатив публічного права, т. К. Вони стали керувати публічними структурами. Наприклад в Італії, аграрному профспілці було довірено керівництво питаннями соціального захисту селянства аж до санітарної реформи, проведеної в 1970-і рр. Виконання публічної функції притаманне і торговим палатам в Італії, Німеччині та Франції, чого не скажеш про торговельні палатах США і Великобританії.

Посилання на основну публікацію