Механізм прийняття рішень в ЄС

Механізм прийняття рішень в сфері ПСБП ґрунтується на положеннях Розділу V ДФЕС. Головні чинники, від яких залежить визначення механізму прийняття рішень в правовій системі ЄС, включають:
1) право ініціативи;
2) вид використовуваного правового інструменту;
3) кількість голосів для прийняття рішення в Раді;
4) роль Європейського Парламенту та інших органів в процесі прийняття рішення.
Право ініціативи дає перевагу ініціатору як право визначати саму необхідність прийняття правового акта, так і право підготувати проект такого акта відповідно до свого бачення. У сфері ПСБП, як і в інших сферах компетенції ЄС, звично право ініціативи має тільки Комісія, але щодо наступних трьох сфер ПСБП також право ініціативи має одна чверть держав-учасників в Раді:
– Судове співробітництво в кримінальних справах (Глава 4 Розділу V ДФЕС);
– Поліцейське співробітництво (Глава 5 Розділу V ДФЕС);
– Адміністративне співробітництво (ст. 74 ДФЕС).
Вид правового інструменту накладає певні обмеження на метод регулювання, що обумовлено властивостями самого правового акта. Наприклад, регламент діє безпосередньо в національній правовій системі, а директива дозволяє певну свободу у виборі інструментів імплементації на національному рівні. Обмеження виду уживаного правового інструменту зустрічаються в тексті Розділу V ДФЕС:
– Визначення рамок адміністративних заходів для запобігання і боротьби з тероризмом щодо переміщення капіталів і платежів, наприклад заморожування коштів, фінансових активів або економічних активів, що належать, або якими володіють, або які утримують фізичні або юридичні особи, групи або недержавні утворення – регламенти ( ст. 75);
– Встановлення мінімальних стандартів у сфері судової співпраці в кримінальних справах – директиви (п. 2 ст. 82);
– Визначення необхідності встановлення мінімальних стандартів з окремих питань кримінального процесу, не зазначених у п. 2 ст. 82 – рішення (п. 2 (d) ст. 82);
– Встановлення мінімальних правил для визначення кримінальних злочинів і санкцій в сферах особливо тяжких злочинів з транскордонним виміром – директиви (п. 1 ст. 83);
– Визначення структури, функцій, сфери діяльності та завдань Євроюсту – регламенти (ст. 85);
– Створення Європейської прокуратури – регламенти (п. 1 ст. 86);
– Розширення сфери діяльності Європейської прокуратури за рамки пп. 1-2 ст. 86 – рішення (п. 4 ст. 86);
– Визначення структури, функцій, сфери діяльності та завдань Європолу – регламенти (ст. 88).
В інших випадках вид правового інструменту вибирається ініціатором прийняття правового акта з урахуванням характеристик відповідного правового акта і завдань регулювання згідно зі ст. 296 ДФЕС.
Після Лісабонської реформи основною процедурою прийняття рішень в сфері ПСБП стала звичайна законодавча процедура, як вона визначена в ст. 294 ДФЕС і застосовується для прийняття рішень в наступних сферах ПСБП:
– Свобода пересування, контроль на кордонах, візова політика, за винятком п. 3 ст. 77;
– Політика надання притулку, за винятком п. 3 ст. 78;
– Імміграційна політика;
– Судове співробітництво в цивільних справах, за винятком питань сімейного права (п. 3 ст. 81);
– Судове співробітництво в кримінальних справах, за винятком п. 2 (d) ст. 82, п. 1 ст. 83, ст. 86;
– Поліцейське співробітництво, за винятком п. 3 ст. 87, ст. 89.
В результаті включення питань ліквідації наслідків стихійних лих у сферу регулювання ПСБП, згідно Стокгольмської програмі 2009 р доповнює компетенція ЄС в цій сфері, відповідно до ст. 196 ДФЕС, також реалізується через звичайну законодавчу процедуру.
Спеціальна законодавча процедура являє собою певні відступи від звичайної законодавчої процедури, що обумовлено роллю Європарламенту і кількістю голосів для прийняття рішення в Раді. Характеристики спеціальної законодавчої процедури визначаються безпосередньо у відповідній статті, де закріплюється компетенція на прийняття ЄС рішення. Спеціальна законодавча процедура застосовується в наступних випадках:
– Заходи щодо паспортів, ідентифікаційних документів, дозволів на проживання та інших подібних документів, якщо це необхідно для забезпечення права громадян ЄС на вільне пересування і вибір місця проживання, і якщо установчі договори не наділяють Рада необхідними повноваженнями для цього (одностайність в Раді, консультація ЕП) – п. 3 ст. 77;
– Додаткові заходи в інтересах держави-учасниці, яка зіткнулося з надзвичайною ситуацією несподіваного припливу громадян третьої країни (консультація ЕП) – п. 3 ст. 78;
– Судове співробітництво в питаннях сімейного права, прийняття рішення про перетворення звичайної законодавчої процедури до цих питань (одностайність в Раді, консультація ЕП) – п. 3 ст. 81;
– Визначення необхідності встановлення мінімальних стандартів з окремих питань кримінального процесу, не зазначених у п. 2 ст. 82 (одностайність в Раді, згода ЕП) – п. 2 (d) ст. 82;
– Визначення інших видів злочинів, для яких необхідним є встановлення мінімальних правил для визначення кримінальних злочинів і санкцій крім зазначених у п. 1 ст. 83 (одностайність в Раді, згода ЕП) – п. 1 ст. 83;
– Створення Європейської прокуратури (одностайність в Раді, згода ЕП) – п. 1 ст. 86;
– Розширення сфери діяльності Європейської прокуратури (одностайність в Раді, згода ЕП, консультація Комісії);
– Встановлення оперативного співробітництва між правоохоронними органами (одностайність в Раді, консультація ЕП) – п. З ст. 87;
– Визначення умов та обмежень діяльності правоохоронних і судових органів однієї держави-учасниці на території іншої держави-учасниці (одностайність в Раді, консультація ЕП) – ст. 89.
На відміну від звичайної законодавчої процедури процедура консультації Європарламенту пов’язує Рада тільки обов’язком отримати думку ЕП з приводу проекту, але Рада не зобов’язаний дотримуватися такої думки і може прийняти проект навіть в разі негативного ставлення Європарламенту до нього.
Процедура згоди Європарламенту на відміну від консультації дає Європарламенту право заблокувати або дозволити прийняття проекту Радою, але не дає права брати участь в процесі розробки проекту.
Певне спадщина міжурядової механізму збереглася в Розділі V і в редакції Лісабонського договору 2007 Справа в тому, що перехід до звичайної законодавчої процедури і включення елементів наднациональности в механізм правового регулювання довелося компенсувати введенням певних стримуючих процедур, які дозволили б державам-учасникам зберегти більший контроль за прийняттям рішень.
Наприклад, п. 3 ст. 81 передбачає, що в разі пропозиції Комісії відмовитися від спеціальної законодавчої процедури на користь звичайної законодавчої процедури в сфері судової співпраці по сімейно-правових питань така пропозиція має бути направлено національним парламентам держав-учасників. Якщо хоч один національний парламент протягом шести місяців заявить про свою незгоду, рішення не буде прийнято ( «право вето»).
У роботах дослідників такі стримуючі процедури вже отримали неформальні назви «жовтих карток» і «стоп-кранів».
«Стоп-крани» передбачені тільки в сфері судового і поліцейського співробітництва, а точніше в рамках правотворчої процедури з наступних питань:
1) встановлення мінімальних стандартів в кримінальному процесі (п. 3 ст. 82 ДФЕС), мінімальних правил визначення кримінальних злочинів і санкцій за подібні злочини (п. 3 ст. 83 ДФЕС), якщо це зачіпає фундаментальні аспекти системи кримінального правосуддя держави-учасниці;
2) відсутність одностайності в питанні створення Європейської прокуратури (п. 1 ст. 86 ДФЕС) і в питаннях встановлення оперативного поліцейського співробітництва (п. 3 ст. 87 ДФЕС).
Суть процедури полягає в праві будь-якого члена Ради (ст. Ст. 82, 83) або дев’яти членів Ради (ст. Ст. 86, 87) зупинити процедуру прийняття рішення по проекту і зажадати розгляду питання на рівні Європейської Ради. Якщо Європейська Рада протягом чотирьох місяців обговорить питання і знайде консенсус, то проект повертається до Ради, і правотворча процедура поновлюється. Якщо в той же термін консенсус не буде знайдений і не менше дев’яти держав-учасників виявлять бажання запровадити посилену співпрацю на підставі спірного проекту, то вважається, що вони отримали на це дозвіл і можуть встановити таку співпрацю згідно п. 2 ст. 20 ДЕС і п. 1 ст. 329 ДФЕС.
Процедура «жовтих карток» базується згідно ст. 67 ДФЕС на повноваженні національних парламентів забезпечувати контроль за відповідністю ініціатив і проектів правових актів ЄС в питаннях кримінально-правового співробітництва (Глави 4 і 5 Розділу V ДФЕС) принципом субсидіарності згідно з Протоколом № 2 про застосування принципів субсидіарності та пропорційності.
Згідно з Протоколом всі проекти правових актів та зміни до них повинні направлятися національним парламентам. Відповідно кожен національний парламент має право протягом восьми тижнів надіслати своє мотивоване думку з обґрунтуванням, чому він вважає, що проект не відповідає принципу субсидіарності. При цьому кожен національний парламент отримує два голоси, в разі двопалатного парламенту кожна палата має один голос.
Якщо на проект надійшли заперечення не менш як одна третина від загального числа голосів національних парламентів, то проект підлягає перегляду. Для проектів на підставі ст. 76 ДФЕС цей поріг становить одну чверть голосів. Після перегляду ініціатор проекту має право стояти на своєму, внести поправки або відкликати проект, але в будь-якому випадку він повинен мотивувати своє рішення.
Тільки для звичайної законодавчої процедури, коли на проект надійшли заперечення, що представляють більшість голосів національних парламентів, і Комісія як ініціатор проекту вирішила продовжити правотворчу процедуру, то вона повинна обґрунтувати, чому проект відповідає принципу субсидіарності, і направити свою думку разом з думками національних парламентів Раді і Європарламенту. Ці органи до завершення першого читання повинні розглянути думки та проголосувати. Якщо 55% членів Ради або більшість тих, хто проголосував депутатів ЄП порахують, що проект не відповідає принципу субсидіарності, то такий проект далі не розглядається.

Посилання на основну публікацію