Лобізм

Методи, якими групи інтересів здійснюють вплив на владу і домагаються вирішення своїх проблем, досить різноманітні. Серед них:

(1) формування сприятливого для себе громадської думки за допомогою пропагандистських кампаній в ЗМІ;

(2) проведення масових акцій на підтримку своїх вимог або як вираження протесту проти дій влади: мітингів, маршів, демонстрацій, страйків, пікетів і пр .;

(3) ініціювання судових процесів;

(4) надання підтримки різним політичним силам в період проведення передвиборних кампаній;

(5) публічний громадський контроль за діями органів влади;

(6) професійна незалежна (недержавна) експертиза соціально значущих проектів;

(7) звернення до авторитету міжнародних організацій і т.д.

Зазначені способи, якими групи інтересів намагаються вплинути на владу, звичайно, відрізняються мірою і ступенем можливого впливу. Якщо цей вплив пряме і безпосереднє, то група інтересів стає групою тиску. Цей термін застосовують для позначення відносно вузької групи осіб, яка в інтересах більш широкої спільності має безпосередній вплив на органи законодавчої і виконавчої влади при прийнятті тих чи інших рішень.

Типовим і досить поширеним проявом такої практики є лобізм. Слово «lobby» в перекладі з англійської означає «коридор», «вестибюль», а у ставленні до парламенту – його кулуари. У політичній же лексиці терміном «лобізм» позначають особливий механізм впливу на владні структури, метою якого є прийняття того чи іншого законопроекту, вигідного певним соціальним групам.

Спочатку лобізм розумівся як вид тіньової, закулісної політики і вважався чимось негожим, начебто корупції. Однак, усвідомивши, що вапна цю форму тиску на законодавців все одно не вдасться, її вирішили легалізувати, обмеживши законом прийнятні форми та умови впливу на депутатів. У США, наприклад, лобіювання вважається легальним видом професійної діяльності з 1946 р А в 1995 р там був прийнятий спеціальний закон про відкритість лобіювання (Lobbying Disclosure Act), відповідно до якого від лобістів потрібно вказувати своїх клієнтів і розкривати фінансову сторону взаємодії з ними. Закон також обмежує лобіювання на користь іноземних держав, передбачає покарання за можливі фальсифікації і т.д.

Законодавчо врегульовано це питання і в Німеччині. У відповідності з німецьким законодавством, наприклад, будь-яке об’єднання або його представник, якщо вони бажають отримати доступ до парламенту й уряду, зобов’язані опублікувати відомості про себе в спеціальному «лобістський списку», а депутати Бундестагу, в свою чергу, повинні в спеціальному порядку реєструвати всі дані про своїх колишніх і нинішніх контактах з лобіюють організаціями. Такий підхід дозволяє певною мірою контролювати лобізм. Закон про лобізм опрацьовується і в російській Державній Думі (правда, вже багато років і без видимого результату).

Лобісти як представники різних груп інтересів (експортерів – імпортерів, ВПК, АПК та ін.) Діють, як правило, зсередини владних структур. Вони обробляють парламентаріїв або чиновників виконавчої влади як звичайними раціональними аргументами, так і маніпулюванням фінансовими коштами різних фондів, обіцянками підтримки у виборчих кампаніях або при проведенні інших законопроектів. В арсеналі засобів сучасних лобістів такі методи, як просування потрібних осіб на відповідальні посади в системі законодавчої та виконавчої влади, вплив на громадську думку через ЗМІ, членство у впливових організаціях різного профілю, активну участь у престижних заходах і т.д.

Незважаючи на те що далеко не у всіх країнах лобізм офіційно визнаний і легалізований, його все ж слід визнати важливим елементом функціонування демократичної політичної системи. Ця політична технологія створює можливість цивілізованого вираження інтересів різних соціальних груп, забезпечує представників влади цінною інформацією соціально-економічного спрямування, служить каналом зв’язку груп інтересів і державних структур.

В цілому групи інтересів сприяють розвитку політичної системи тим, що роблять її більш диференційованої і гнучкою, здатною відгукуватися на найрізноманітніші інтереси і потреби різних соціальних верств. Ці групи розширюють можливості політичної участі пересічних громадян, дають їм додатковий важіль впливу на державу, істотно підвищують рівня суспільної дискусії з різним соціально значущих проблем. Але в той же час не можна не бачити і «оборотної» сторони зростаючого різноманіття груп інтересів. Оскільки більшість з них безпосередньо переслідують все- таки приватні, вузькогрупові цілі, їх діяльність не може не вести до порушення єдності суспільства, до утруднення досягнення узгоджених рішень навіть з невідкладних питань. Зрозуміло ж, що, чим більше договірних сторін, тим важче домовлятися. Крім того, групи інтересів явно поступаються політичним органам в рівні легітимності: керівники цих груп якщо і обираються, то дуже вузьким колом, і підзвітні вони тільки йому, а не всьому суспільству. Не можна заперечувати і очевидного факту приналежності груп інтересів до різних «вагових категоріях»: група олігархів і група пенсіонерів мають різними ресурсами і можливостями в плані впливу на державну владу. Тому їх діяльність цілком може призводити до посилення соціальної нерівності. Зростаюче різноманіття груп інтересів цілком очевидно призводить і до розростання «політичного закулісся», тобто прихованої від широкої громадськості механіки досягнення домовленостей. Загалом, негативні для політичної системи наслідки «дроблення» суспільства на все більш дрібні групи інтересів досить вагомі. І в сьогоднішній політології йде серйозна дискусія про розміри «позитивного» вкладу груп інтересів у розвиток політичної системи в цілому. Уточнимо при цьому, що такого роду проблеми з’являються тільки в розвинених, зрілих демократичних системах. Для країн же перехідного типу, які тільки створюють повноцінну демократію, зростаюче різноманіття груп інтересів є необхідною умовою наближення до цієї мети.

Посилання на основну публікацію