Культурологічна парадигма

Особливий погляд на природу політики пропонують творці культурологічної парадигми. Вони виходять з того, що цілісність політики і її єдність із суспільством визначаються цілісністю людини як такої. У силу цього прихильники цієї парадигми – М. Шеллер, Ф. Боас, Е. Канетті, X. Арендт та ін. – Розглядають політику як продукт смислополагающей діяльності людей – принципово ціннісної, моральної, духовної, а її головним призначенням визнають здійснення творчої (креативної ) функції людини.

Отже, суть культурологічної парадигми політології – принципово антропологічна, аксіологічна, холістскіх, моральна, духовна і т.д. Тільки в ній нарешті зібрані воєдино всі людські визначеності, і тільки в ній політика трактується як принципово культурний і принципово людський феномен. Без Бога. Без географії. Без інших факторів, використаних у різних парадигмах. Тільки в цій парадигмі визнається як такого головного чинника дійсно головний фактор – сама людина і всі його змістовне, смислове наповнення.

Головний творець політики – людина. Він же її конструктор. Людина є і головним споживачем всього політичного – як здорового, так і патологічного її прояви. Е. Дюркгейм, автор особливої ​​концепції соціологізму, стверджував, що соціальна реальність не просто існує, а домінує над індивідуальною реальністю. Згодом ця концепція лягла в основу традиції «соціологічного реалізму» в трактуванні предмета і методу соціологічної науки [38].

Величезне значення для розуміння природи суспільства мають роботи М. Вебера, засновника іншої, протилежної відносно зазначеної традиції – традиції «соціологічного номіналізму». У чому її суть?

Вебер, виходячи зі своєї нової концепції «розуміє соціології», стверджує, що соціальна реальність зовсім не існує незалежно від індивідів і є певним сукупним кумулятивним ефектом всіх індивідуальних діяльностей. Більше того, предметом соціології має бути таке соціальна дія, яке можна пояснити виходячи з того сенсу, який в цей соціальна дія спочатку вкладений. Відзначимо, що багато в чому саме в силу цього концепцію М. Вебера називають «розуміє соціологією». За Вебером, немає просто якогось соціального дії самого по собі, в кожному з них міститься ідеально-типовий сенс, що йде від самих людей і відрізняє соціологію від наук про природу. Сенс будь-якого соціального дії передається через особливу методологічну та теоретичну конструкцію, яку Вебер назвав ідеальним типом. Ідеальний тип – це, по суті, набір всіх основних параметрів і характеристик про досліджуваному явищі і службовець для теоретичного впорядкування та узагальнення емпіричного матеріалу про нього. За Вебером, будь-яке соціальне дію саме «заряджено» цими ідеальними типами, надає їм сенс і спрямованість. Інакше кажучи, соціальне завжди є єдність об’єктивного і суб’єктивного, у всіх соціальних об’єктах завжди присутнє те, чого немає в об’єктах природних, – свідомість, духовне життя людей, ціннісні початку.

Представляючи особистість як джерело і базового фактора політичного життя, вчені, які працюють в руслі культурної антропології, роблять акцент на визнанні незмінності природи людини, наявності в його внутрішній структурі якогось інваріанта – сукупності якостей, що не змінюються з часом. Дані властивості людини, які не залежать від суспільства і груповий середовища, втілюються в його соціокультурних рисах і властивостях. Культурні якості індивідуалізовані, через них людина сприймає навколишній світ, реакція на який строго індивідуальна і від того непередбачувана. Саме шляхом збільшення індивідуальної культурної оснащеності відбувається розвиток і людини, і політики. У кінцевому підсумку все це означає, що людина, як і феномен політики, може бути зрозумілий тільки із самого себе. Як довго йшло людство до цієї істини! Все в твоїх руках, людина! У тому числі політика, економіка, культура, освіта – абсолютно все!

З позицій такого підходу політика розглядається тепер не як сфера реалізації соціальних інтересів або, наприклад, регулювання міжгрупових конфліктів, а як область вільного самовтілення і самоздійснення людини. За думки X. Арендт, людська «свобода і політика збігаються і відповідають один одному як дві сторони одного і того ж предмета» [39].

Реалізація культурологічного парадигмального підходу виявилася исследовательски дуже продуктивною, оскільки змогла вийти на вирішення тих наукових проблем, про які старі підходи навіть не мріяли. Наприклад, оскільки людина самостійно і суверенно вибирає конкретні цілі та засоби їх досягнення, остільки політика виступає області не запрограмованого (економікою, правом, мораллю і т.д.), а принципово імовірнісного, більше того – поліваріативності свого розвитку, постійно сохраняющего можливість зміни людиною своїх цілей і методів дій. Але як тільки людина не має при цьому гарантій здійсненності наміченого, то і політична форма його самореалізації набуває властивостей ризиковості (венчурних), незабезпеченості бажаного результату, більше того, навіть обов’язкової своєї авантюристичність! Через культурну сферу людини в політику тепер проникає безліч найрізноманітніших зовнішніх і внутрішніх впливів. Це означає, що політика перетворюється на безперервне творчість, позбавлена ​​будь-якої фаталістичної заданості подій та історії людства в цілому – заданості як на прогрес, так і на Акаполіпсіс. Ще раз хочеться повторити: все в твоїх руках, людина!

Важливі характеристики політики випливають і з розуміння прихильниками даної позиції загального інтересу людей у ​​цій сфері. Оскільки передбачається, що людина включається в сферу політики, тільки відчуваючи реальні потягу, остільки політика знаходить властивість парциальности (тобто дій, скоєних за принципом «тут і зараз»), що заперечує наявність в політиці інтересів, які або усвідомлюються людиною, або нав’язуються йому кимось з боку. У силу цього і загальний, спільний інтерес людей в політичному житті може бути лише результатом збалансованих приватних інтересів людей, а не штучно змодельованої, гіпотетичної метою, вихідної, наприклад, від політичної влади або ще кого-небудь. Такий підхід відкидає саму можливість якоїсь організації або групи осіб трактувати і нав’язувати людям потреби і цілі, яких вони не усвідомлюють.

Що ж тоді виходить щодо сутності політичного початку? Його принципово ціннісний, компромісний і консенсусний характер. І нічого фатального! Все можна скасувати, переробити, домовиться і т.д. У суспільстві немає постійних ворогів або друзів, немає фатального протистояння класів, націй, держав, інших сторін, в суспільстві немає постійної війни всіх проти всіх. Все це не більше ніж погана і принципово нічим не обгрунтована гіпотеза, так довго панувала в нашому людському суспільстві. Політика – зовсім необов’язково протистояння, зовсім не обов’язково боротьба; вона може, будь на то наша воля і розум, стати простором консенсусу та компромісу, людського згоди, гармонії, справедливості, щастя і т.д.

Чому наше суспільство досі не таке і чому політика як і раніше боротьба і протистояння? Відповідь дуже проста: люди дозволяють в суспільстві панувати інший парадигмі, що не культурологічної.

Не хочете такої політики і такого суспільства – дійте, боріться, не чекайте, що хто-небудь це зробить за вас! Не зробить! Суспільство генерується зусиллями всіх людей, чим більше нас активних і згуртованих – тим швидше і краще буде наша політика і наше суспільство.

Як видно зі сказаного, культурологічна парадигма не тільки досить тонко характеризує чисто людські підстави політики, а й руйнує традиційні уявлення про цю сферу. Розглядаючи людину, його культурну оснащеність як головне джерело розвитку, прихильники даної парадигми долають логіку лінійної детермінації політичного, демонструючи її внутрішню альтернативність і непередбачуваність реакції на соціальні конфлікти.

Політичне початок стає принципово синергетическим, а суспільство – відкритої, нелінійної, дисипативної, саморозвивається соціальною системою. Відновлюється значимість обліку в політиці різного роду особливостей всіх товариств – національних, ментальних, культурних, релігійних та інших. Все починає грати яскравими і неповторними барвами. У такому світі і в такому політичному просторі просто хочеться жити! Перенесення акцентів політичного дослідження на вивчення особливостей менталітету суспільства, його культурних норм і традицій дозволяє точніше «розчаклувати» ту загадку людської поведінки, яка вічно переслідує нас у цій сфері життя.

Така культурологічна парадигма політології. Вона не утопія, це не романтика і не фантастика. Вона стане соціальною реальністю, якщо ми самі цього захочемо. Все так просто!

Посилання на основну публікацію