Критика теорії поділу влади

Наприкінці XIX – початку XX ст. дискусія про поділ влади прийняла гострий характер у зв’язку з тенденцією до зміцнення виконавчої влади. У Франції вона була представлена ​​концепціями двох найбільших юристів – Л. Дюгі і А. Есмена.
Перший виступив з розгорнутою критикою теорії поділу влади, оголосивши, що вона суперечить більш загальному принципу – національного і державного суверенітету. Відповідно до його концепції, натхненної вченням Руссо і прагне подолати розрив суспільства і держави на підставі принципів корпоративізму, солідаризму і націоналізму, народна воля не може бути представлена ​​різними органами влади, оскільки такий поділ веде до її обмеження. «Суверенітет є, по суті, персоніфікована воля нації; як і всяка інша особистість і втілена в ній воля, вона неподільна. Ця концепція суверенітету, єдиного в трьох владах, є метафізична концепція, аналогічна християнському таїнству Трійці, яка надихала часом химери Конституційної асамблеї 1789 р але яка неприйнятна для створення реального публічного права ». Існування різних представницьких органів влади можливо тільки як їх тісну взаємодію в рамках єдиної державної волі. Звідси висновок: «… те, що неточно називається поділом влади, є на ділі різноманітність участі різних органів в загальній діяльності держави» [229].
Дана модифікація вчення означала фактичне заперечення самого принципу стримувань і противаг, підміняла його принципом функціональної диференціації властей. У своєму підручнику конституційного права Дюги формулює цю ідею ще більш виразно: «Все наше публічне право повстає проти повної ізоляції органів влади та протиставлення їх одне одному, вона, навпаки, виступає за таке функціональне підрозділ, який сприятиме посиленню їх взаємодії та інтеграції в рамках єдиної державної системи, яка втілює принцип національного суверенітету »[230]. Виходячи з цієї логіки слід визнати, що характер і ступінь функціональної диференціації влади не мають істотного значення і визначаються чисто утилітарними міркуваннями. Національний суверенітет може втілюватися як в декількох органах влади, так і в одному. Дана концепція, що є послідовним розвитком поглядів Руссо, відіграла велику роль у критиці парламентської демократії і була використана теоретиками тоталітарної держави [231]. У якості одного з різновидів концепції Дюги можна розглядати критику поділу влади В. Вільсоном, який, також схиляючись до чисто функціональної інтерпретації проблеми, прийшов до висновку про неефективність диференціації влади у зв’язку із зростанням завдань виконавчої влади та необхідністю більш оперативно приймати рішення в сучасній державі, концентрації в уряді влади і відповідальності [232]. Відзначимо, що погляди Дюги мали істотний вплив на французьку школу політичної соціології, відгомони його ідей можна знайти і в працях сучасних дослідників. Так, наприклад, Дж. Бурдо оголошує теорію поділу влади міфом і вважає можливим інтерпретувати її як поділ праці, функцій або нарешті сфер діяльності держави [233]. У цьому немає нічого дивного, оскільки автор виходить із зовсім хибне уявлення про владу, визначаючи її в найзагальнішому вигляді як «силу на службі ідеї» [234], що дає можливість для самих довільних і фантастичних комбінацій владних структур.
Даному напрямку французької (і європейської) політичної думки протистоїть інше, орієнтоване на теорію поділу влади в класичній формі, яка відома нам з робіт Монтеск’є. Найбільш чітко дана теза сформульований А. Есмен у праці «Елементи французького та порівняльного конституційного права» [235]. Принципи теорії поділу влади відстоюються там в полеміці з її основними критиками Дюги і Вільсоном, в результаті чого дається оригінальна інтерпретація положень Монтеск’є, пов’язана з деякою їх ревізією стосовно до нової епохи. Вважаючи необхідним для всякого вільної держави слідувати принципам поділу влади, Есмен змушений визнати, що реалізація цього принципу пов’язана з великими складнощами. Важко послідовно провести принцип поділу влади в сенсі їх рівності, повної незалежності і збереження балансу між ними. Есмен схильний розуміти поділ влади не стільки як результат, скільки як постійний процес їх взаємодії, внаслідок чого в кожен момент досягається певний рівень стабільності. Досягнення цього рівня можливо лише при певній мірі координації дії трьох влад, що на практиці неминуче веде до переважанню однієї з них – законодавчої. Саме вона покликана виконувати регулюючі функції по відношенню до двох інших властям, в її руках зосереджені основні механізми цього регулювання – прийняття (шляхом голосування) рішень із законодавчих питань, і насамперед затвердження бюджету, що є основою функціонування всієї державної машини, можливість обмеження в законодавчому порядку всіх інших влад та їх функцій. Есмен таким чином підтримав теорію поділу влади, поставивши на місце її статичної моделі динамічну, на місце рівноваги влади – нестійкий компроміс між ними, результат якого – посилення законодавчої влади. Очевидно, однак, що дана концепція могла бути використана і для обгрунтування пріоритету виконавчої влади.
Як своєрідний синтезу розглянутих точок зору може бути названа концепція поділу влади в конституційній державі М. Оріу. Сенс конституційного порядку він бачив у створенні системи дієздатних і життєвих інститутів, а задачу права – у чіткому визначенні їх взаємного співвідношення, організації та функцій [236]. Звертає на себе увагу особливий, соціологічний підхід Ориу до проблеми правового інституту. В останньому він бачив синтез об’єктивної реальності і суб’єктивної волі; інститут для нього – це не тільки аналіз соціальних фактів, але також певний юридичний ідеал – оптимальне поєднання суверенітету і свободи. Інститути об’єднують індивідів для спільних дій і самі є втіленням цих дій. Інститути в такій інтерпретації – персоніфікація організованої групи для реалізації спільної мети. Об’єктивна реальність інститутів, які за своєю природою зберігають спадкоємність в порівнянні з нестабільною і змінюється стихією суб’єктивних воль, є не тільки соціальна реальність, а й джерело особливого статусу юридичної особи. Шляхом участі індивідів в управлінні інститутом і реалізації його функцій досягається ще більш глибоке єдність – колективна моральна особистість. Правова фіксація статусу інституту є передумовою і найважливішою умовою реалізації його як моральної особистості, яка діє відповідно до приписів того юридичного порядку, в рамках якого існує.
Вчення, яке представляє свого роду компроміс між реальністю і ідеалом, дає специфічну трактування держави взагалі – як органічної єдності влади і моралі, єдиної правової та моральної особистості. До розуміння природи держави Ориу ставиться, як натураліст до об’єкта свого вивчення. Виклавши анатомію корпоративних юридичних інститутів, він розглядає їх фізіологію – «народження, існування, і смерть» – як особливу юридичну реальність [237]. Вищою фазою дослідження є психологічний підхід до національної державності: «єдність держави, як і живих організмів, носить функціональний характер» [238]. Тому «національна конституція» визначається як «статут» корпоративної держави та його членів, встановлений від імені суверенної нації конституйованої владою і законним порядком затверджений згідно спеціальною процедурою [239].
Ця концепція, багато в чому нагадує погляди Дюги, призводить, однак, до іншого обґрунтуванню теорії поділу влади, яке ближче до позиції Есмена. Ориу констатує важливість для всякого представницького правління самого принципу поділу влади, особливо законодавчої (в особі двопалатного парламенту) і виконавчої (в особі глави держави і кабінету міністрів), гармонійне співпраця яких – запорука єдності держави як юридичної особи [240]. Розглядаючи проблему з погляду адміністративного права, він підкреслює, що на практиці співвідношення двох влад далеко від ідеального рівноваги, що об’єктивно існує стійка тенденція до придушення законодавчої влади виконавчої, парламенту – потужним бюрократичним апаратом сучасної держави [241]. З розвитком централізованого управління і зростанням значущості адміністративного компонента державної влади парламенту все важче утримувати верховенство законодавчої влади, а втручання бюрократичних структур в законодавчий процес виявляється все більш активним. В історії післяреволюційної Франції нестійкий баланс двох влад часто приводив до переваги виконавчої влади над законодавчою, що особливо яскраво проявилося в часи першої та другої імперій. Концепція Ориу дає особливо багато для історико-соціологічного аналізу мнимого конституціоналізму.
Інтегруючий соціологічний підхід до проблеми поділу влади знаходимо і в інших дослідників. Так, італійський теоретик конституційного права В. Орландо, слідом за німецькими і французькими мислителями рассматривавший держава як юридичне відношення, підходить до пояснення даного феномена з юридичної, соціологічної та історичної точок зору [242]. В історії політичної думки він виділяє три основні концепції природи держави: договірну теорію (Руссо і Монтеск’є), соціологічну теорію (Спенсер і Конт), історичну школу (Савіньї і Пухти). Той факт, що держава є юридичним інститутом, може розглядатися як суб’єкт права і юридична особа, не тільки не виключає, але навіть припускає можливість осмислення його в соціологічних термінах: серцевину становить соціальне відношення, визначальне інтеграцію різноманітних проявів соціального життя, колективної та індивідуальної, з притаманними їм тенденціями в вища потужне єдність – особливий соціальний орган, функція якого – управління. Переходячи таким чином (разом з юриспруденцією свого часу) від традиційного розгляду держави в формальному сенсі (як юридичного відношення, що виражається поняттям «суверенітет») до його розгляду в матеріальному сенсі (як соціального відношення, що виражається ієрархією панування і підпорядкування), Орландо дає характеристику історичного розвитку держави, її функцій і соціальних інститутів. З цим пов’язаний підхід до інтерпретації поділу влади. У процесі свого історичного розвитку – коментує він органічну теорію – держава з початку свого існування проводить визначення і подальшу диференціацію своїх різноманітних функцій і відповідно органів влади. Поділ влади, отже, імпліцитно закладено в самій природі держави, а не є виключно результатом свідомого вибору сучасних вільних, насамперед парламентських, режимів. Навпаки, диференціацію функцій і органів управління можна спостерігати в будь-яку епоху всіх історичних типів держави [243]. На цій основі Орландо фактично виступає з критикою всієї політичної традиції, яка намагалася, починаючи з Аристотеля, висунути якісь раціональні аргументи на підтримку поділу влади. Сам факт розмаїття думок, вважає він, свідчить про помилковість даного підходу. Так, Монтеск’є вважав необхідним існування трьох влад – законодавчої, виконавчої та судової, Локк звів їх число до двох, а з часом взяла гору тенденція до збільшення числа влади, і до вищеназваних стали додавати нові – конституційну, урядову, стримують, електоральну, муніципальну, громадського думки, військову та стверджуючу [244]. Помилковість цих теорій полягає, на думку Орландо, у ряді вихідних припущень: 1) можливе ототожнення всього суспільства з його електоратом, а останнього – з представницькими інститутами; 2) ототожнення влади з органом, що її здійснює, або навіть з елементами ієрархії подібних органів. Все це заважає бачити в державі єдину юридичну та соціально-політичне утворення [245]. Концепція Орландо зберігає своє значення в сучасній італійській, іспанської та латиноамериканської юридичній літературі, де підкреслена увага приділяється проблемам політичної демократії і гарантіям ефективності її функціонування в нестабільних парламентських режимах [246].
Інший відомий представник італійської школи політичної думки Г. Моска критикував принцип поділу влади з позицій вчення про правлячому класі. Як і Орландо, він виступав проти буквального тлумачення теорії Монтеск’є і звинувачував епігонів в догматизації самого принципу поділу влади [247]. Загальна тенденція адміністративної еволюції вбачалася їм в переплетенні властей – основі генерації і постійного відтворення правлячої еліти (як в конституційної монархії, так і в республіці). Значно важливішим він вважав не формально-юридичне поділ влади, а аналіз механізму з’єднання в руках представників одного шару політичної влади і власності. У цьому справедливо вбачалася основна причина виникнення класу, зацікавленого в ліквідації режиму парламентської демократії.

Посилання на основну публікацію