Контроль без санкцій: запити, інтерпеляції

Крім названих нами засобів контролю парламенту над діями виконавчої влади, є й інші засоби: запити або інтерпеляції, розслідування та контроль і, нарешті, слухання. Розглянемо їх коротко.
Запити в уряд набули поширення в другій половині XIX ст. у Великобританії. По звичної тоді практиці, парламентарії могли задавати два питання на день за два дні (48 годин) до отримання відповіді. Відповідь на них міг бути як письмовим, так і усним. Техніка запитів отримала широке поширення у Франції: 50 000 запитів на рік.
Запити використовуються і в інших країнах. Так, у Німеччині щорічно до уряду парламентарії звертають порядку 5000 питань, на більшість з яких дається письмова відповідь уряду. На кожному пленарному засіданні парламентаріїв передбачається процедура відповідей на надійшли в уряд питання.
Чимале число запитів уряду звертають парламентарії Італії. Щороку їх кількість сягає 20 000. Хоча відповіді отримують далеко не на всі питання.
У багатьох парламентах активно використовується і такий інструмент контролю, як інтерпеляція. Вона отримала досить широке поширення в багатьох країнах. В Італії наприклад, інтерпеляція практикується на пленарних засідання та не використовується на засіданнях комісій.
У чому суть інтерпеляції? Якщо її автор не задоволений відповіддю міністра, регламент палати парламенту дозволяє йому ставити питання відкриття обговорення за представленим відповіді того чи іншого члена уряду. Про масштаби такої практики свідчать наступні дані: в період з 1979 по 1983 рр. в Італії до процедури інтерпеляції вдавалися 2546 разів. При цьому не слід випускати з уваги те, що нерідко інтерпеляція використовується як засіб проведення дебатів у парламенті з того чи іншого актуального політичної питання.
У Німеччині досить широке поширення набула формула так званої «малої інтерпеляції». Вона грунтується на письмових запитах 26 депутатів (це мінімум для утворення парламентської фракції). Докладний письмовий відповідь міністра або уряду має бути дана протягом 15 днів. І він не служить підставою для дискусії в парламенті, а має на меті дати більш широку інформацію з конкретного питання депутатам. Як показує статистика, таких інтерпеляції буває від 400 до 500 на рік. У той же час так звані класичні інтерпеляції не отримують широкого поширення в німецькому парламенті. Так, в період з 1983 по 1987 рр. класичних інтерпеляції було всього 175.
У парламенті Великобританії ініціатива інтерпеляції належить опозиції. Хоча за регламентом парламенту будь-який депутат може вносити пропозиції щодо обговорення того чи іншого важливого і специфічного питання. Але для того, щоб таке обговорення відбулося, необхідно отримати підтримку 40 депутатів, а також згода спікера парламенту.
В усіх наведених нами випадках контроль парламенту пов’язаний не стільки з санкціями, скільки з тиском на уряд і залученням уваги громадськості до гострих соціальних і політичних питань. Значення таких форм контролю в останні десятиліття зростала, т. К. Розширилося вплив ЗМІ на громадську думку і на владі в цілому.

Розслідування й слухання
Розслідування тих чи інших фактів парламентаріями є давньою традицією виборного органу влади. При цьому значення такої форми парламентського контролю значно зросла завдяки сформованій практиці в американському парламенті.
У Великобританії в 1979 р була проведена спеціальна парламентська реформа в 1979 р Згідно з прийнятими тоді рішенням, було створено 14 спеціалізованих комісій, яким ставилася обов’язок проводити аналіз по конкретних питань, пов’язаних з певною їм компетенцією. Комісії отримали можливість аналізувати діяльність кожного міністра уряду. Комісії отримали право заслуховувати будь-яких осіб та подавати доповіді, засновані на даних, отриманих в ході слухань з питань, що відносяться до компетенції комісії. Однак дуже невелике число таких доповідей (приблизно 5 відсотків від загального числа) потім виносяться на обговорення парламенту. І тим не менше, на думку фахівців, контрольні функції парламенту від такого нововведення тільки виграли.
У Німеччині робота такого роду комісій не отримала широкого розповсюдження. Це, на думку Гордона Сміта, пов’язано з тим, що Бундестаг суттєво відрізняється за принципами своєї роботи від палати громад у Великобританії. Ця відмінність пов’язана з тим, що в Німеччині основна тяжкість парламентської роботи лягає на комісії, а значення пленарних засідань значно нижче, ніж у Великобританії [453]. Показово, що після 1949 року в Німеччині було створено лише близько 20 комісій з розслідування тих чи інших фактів. У цьому відношенні ситуація в Німеччині дуже схожа з тією, що характерна для Франції, де правляча більшість прагне уникати такої форми діяльності, а опозиція не прагне в ній брати участь.
В Італії кожна з палат може проводити розслідування по кожному з питань, що становлять певний суспільний інтерес. Для цього створюється комісія, утворена на пропорційній основі з депутатів різних фракцій парламенту. Крім того, комісії можуть створюватися спільним рішенням обох палат парламенту, що надає їм підвищений політичну вагу. Це було пов’язано з тим, що, особливо в 70-80 рр. минулого сторіччя, країну вразила ціла смуга скандалів, пов’язаних з явищами тероризму, діяльністю мафії, проявами різноманітних «хвороб» державного апарату. А тому були проведені парламентські розслідування по таких скандальним справах, як вбивство Альдо Моро, масонської ложі П-2 і т. П. При цьому зазначені розслідування неминуче піднімали делікатну проблему відносини парламенту до правоохоронних та судових органів, а також гарантій безпеки тим людям, яких заслуховували на засіданнях зазначених комісій.
Найбільш широко практика парламентських слухань набула поширення в США. З їх допомогою вирішуються такі завдання: отримання необхідної інформації для роботи законодавців; контроль над діяльністю адміністрації; інформування громадськості; контроль над діяльністю членів парламенту (витрати на вибори, корупція і т. п.). Робота деяких з комісій розслідування привертала увагу широкої американської громадськості. Приклад тому – комісії, які проводили розслідування вбивства президента Д. Кеннеді і пастора Мартіна Лютера Кінга.
Проводячи порівняльний аналіз парламентів, необхідно враховувати наступні моменти. По-перше, роль парламенту нерідко перебільшується з політичних міркувань. Так, твердження про високу роль парламенту у Великобританії або, наприклад, у Франції може розглядатися як якийсь міф, створюваний в політичних інтересах деяких політичних партій, які переслідують свої власні політичні цілі. По-друге, навіть у випадках дійсно значної політичної ролі парламенту, він далеко не завжди виконував свою головну функцію – народного представництва, в чому позначалися такі факти, як цензове голосування, електоральна корупція, тиск виконавчої влади на виборців і т. П. В- третє, були цілі історичні періоди, коли парламент опинявся малоефективним інструментом регулювання політичного життя, що, до слова сказати, створило умови для приходу до влади фашистів у ряді країн.
Сказане не означає, що парламенти не роблять істотного впливу на політичний розвиток в наші дні. Як справедливо зазначають багато політологів, в сучасних умовах, коли повсюдно утвердилася загальне і рівне голосування в більшості країн, парламенти більш повно, ніж коли б то не було, виконують функцію народного представництва. Сказане повною мірою відноситься і до характеристики багатьох обранців, які все ближче підходять до того, що називається ідеальним портретом обранця з погляду демократії.
По-друге, парламенти залишаються привілейованим місцем політичному житті країни, де обговорюються найбільш актуальні питання життєдіяльності суспільства, урядової політики і діяльності адміністрації. Парламентські дискусії і слухання за допомогою ЗМІ стають важливим моментом громадського впливу парламенту.
По-третє, парламенти виконують важливу функцію рекрутування, або, принаймні, легітимації політичного персоналу в будь-якій країні.

Посилання на основну публікацію