Конфлікт правопорядків: старого і нового права

У конфлікті старого і нового права Г. Еллінек вбачав пояснення кризи права. Він виділяв три можливих ситуації: по-перше, зіткнення неправовий сили з безсилим правом, коли в результаті, наприклад, державного перевороту перемога нової сили надає їй характер правосозідающего фактора; по-друге, зіткнення нових правових ідей до чинного (позитивним) правом, що складає суть дебатів у парламенті і академічних колах; по-третє, зіткнення двох правопорядков в одній державі. Останній варіант особливо цікавий, оскільки відображає ситуацію перехідних процесів у розвитку права і в цьому зв’язку застосуємо до сучасної російської конституційної дискусії [30].
Г. Еллінек констатував можливість такого протиріччя двох правопорядков в одній правовій системі, при якому конфлікт між ними виявляється практично неминучий, оскільки вони спираються на протилежні принципи, але прагнуть регулювати одні й ті ж галузі права. Більше того, він чітко сформулював зовнішні прояви даного конфлікту – при зовнішній прихильності одним і тим же правилам гри (закріпленим у конституції) боку, спираючись кожна на своє коло ідей, не визнають правоти опонентів, розглядають дії протилежної сторони як свавілля і незаконне вторгнення в свою область інтересів, «говорять як би на різних мовах», «не розуміють один одного і не можуть зрозуміти» [31], парадоксальність ситуації полягає в тому, що сторони конфлікту, у міру його розвитку, не тільки не зближуються в позиціях, але, навпаки, виявляються все далі від такого зближення.
Вчений інтерпретував цей конфлікт як боротьбу старого і нового права, відзначаючи, що він може бути дозволений лише виходячи з цільного уявлення про істоту епохи і перспективного бачення напрями правової реформи. Саме так вирішувалося конфлікт між церковним і світським правом, феодальним і сучасним державним, між абсолютизмом і конституціоналізмом. Відповідно до того, який з конфліктуючих правопорядков в рамках формально єдиної правової системи суспільство розглядає як перспективний, вирішується питання про те, який правопорядок стає панівним, а який відступає на периферію і зберігається в кращому випадку у вигляді правових пережитків, як інтерпретується проблема співвідношення легітимності та законності основних правових актів, як визначається ситуація прогалин у праві та вирішується питання про їх заповнення.
Г. Еллінек стверджував, що державне право, позбавлене прогалин, принципово неможливо. Вся історія права є історія його криз, переворотів в праві, зміни одних правових систем іншими. Революції і порушення конституції завжди були вихідним пунктом нових правових утворень. Тільки шляхом фікції може юриспруденція зберегти видимість спадкоємності розвитку права. Г. Еллінек називав два способи модифікації конституції – зміна і перетворення. Під першим розуміються зміни, зроблені в тексті конституції шляхом навмисного вольового акту, під другим – зміни, формально не змінюють текст конституції, але наповнюють її положення новим змістом в ході спонтанних (не вживало цілеспрямовано) дій, в процесі соціальної еволюції. Революції є вираженням цілеспрямованої зміни конституцій шляхом насильницьких переворотів, здійснюваних знизу або зверху, «кожна удавшаяся революція творить нове право» [32].
Внесок Г. Еллінека в інтерпретацію криз в праві складався у вказівці на політичні та соціальні фактори, що визначають зіткнення різних елементів одного правопорядку. Однак він лише констатував постійний конфлікт «старого» і «нового» права, не розглядаючи спеціально питання про механізм їх взаємини і, в кінцевому рахунку, про причини торжества одного виду права над іншим. Питання упирався в відмова традиційної позитивістської правової доктрини вийти при інтерпретації права за рамки самого права, т. Е. В сферу соціальних і політичних відносин. Це могло бути зроблено лише на основі соціологічного підходу до права, основи якого розроблялися якраз у розглянутий період.

Посилання на основну публікацію