Перші теорії еліти з’явилися наприкінці XIX – початку XX ст. Тоді проблема еліти стала об’єктом спеціального дослідження в роботах італійських мислителів Вільфредо Парето (1848-1923), Гаетано Моска (1858-1941) і німецького соціолога Роберта Міхельса (1876-1936). У своїх теоріях вони намагалися дати докладне обгрунтування причин існування керуючої еліти та її особливої ролі в політичному процесі.
В якості основних факторів утворення еліт суспільства висувалися такі як:
(1) нерівність індивідуальних здібностей людей і їх стартових життєвих позицій;
(2) неминучість виникнення в сучасному суспільстві всеосяжних, тотальних організаційних структур, в яких виділяються «керівне меншість» і «кероване більшість»;
(3) досягнення суспільством такого рівня організації праці, при якому управлінський працю набуває особливу значимість і престижність;
(4) зв’язок управлінської праці з отриманням привілеїв з розподілом ресурсів і цінностей суспільства.
Сукупність цих факторів становить, на думку класиків елітаризму, основу елітарної диференціації суспільства. У ньому поступово формується івідокремлюються ієрархічна система еліт (економічних, політичних, інтелектуальних, релігійних, військових тощо), що знаходяться один з одним у складних комунікаційних та інтерактивних взаємозв’язках. Ці взаємозв’язки можуть носити супідрядний характер або супроводжуватися гострою конкурентною боротьбою.