Ідентарізм

Ідентитарної (від лат. Identias – тотожність, ідентичність) модель виходить з того, що народ як єдине ціле, з єдиною (ідентичною) волею повинен виражати цю волю прямо, без будь-яких опосредствующих ланок, а принцип представництва, властивий лібералізму, або принципово заперечується взагалі, або розглядається як деякого другорядного і малозначимого фактора.
Ця теорія бере свій початок у французького просвітителя Жана Жака Руссо (1712-1778). У його концепції існує абсолютну відповідність між індивідуальною волею і волею всього народу, отже, немає і протиріччя між індивідом і суспільством. Тому основою діяльності уряду повинна бути загальна воля народу, виражена безпосередньо на загальних зборах.
Своє продовження ця модель демократії знайшла в марксизмі, засновником якого був Карл Маркс (1818-1883). Згідно цієї теорії, парламентська демократія – форма буржуазної, капіталістичної демократії, яка є демократією для багатих, для меншості, а не для бідних, більшості. Ця демократія існує в рамках «громадянського суспільства», яке побудоване на принципах формальної рівності, який передбачає застосування однакового масштабу до різних людей (що є фактичною нерівністю і несправедливістю). Тому «громадянське суспільство» має бути замінене справедливим комуністичним суспільством, в якому «вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх».
У зв’язку з цим найближчий друг і соратник Маркса Фрідріх Енгельс (1820-1895) писав, що буржуазна демократія – це «протиріччя в собі самій», брехня і лицемірство, так як ця демократія – зовсім не влада народу, а влада буржуазії для гноблення народу і проти народу. Справжня демократія – «це комунізм». Класики марксизму пов’язували справжню демократію з безкласовим суспільством. З їхньої точки зору, перспективи розвитку демократії та громадянського суспільства взагалі – це відмирання того й іншого в міру становлення комуністичного суспільства, бо демократія, позбавлена ​​внутрішнього протиріччя, – це вже не демократія.
Серед послідовників цієї концепції демократії найбільш значним був Володимир Ілліч Ленін (Ульянов) (1870-1924). Він не тільки розвинув цю теорію, а й доклав багато зусиль для втілення її в життя, в практику соціалістичного будівництва.
Сьогодні, особливо на тлі тих різних подій останніх десятиліть в нашій країні, подій, загалом вкрай негативних і руйнівних, основні принципи та задуми ідентитарної моделі демократії виглядають набагато більш привабливими і бажаними, ніж принципи та задуми представницької демократії. Хоча б у силу того, що російське суспільство до початку XXI ст. вдосталь «наїлося» чудес представницької демократії, причому настільки, що народ повсюдно проти неї «голосує ногами», не вірячи ні в які вибори і просто не беручи участь в них. На порядку денному, хочуть чи не хочуть цього політики, серйозна модернізація принципів демократії, на наш погляд, саме на основі позитивного змісту ідентитарної моделі демократії. У цьому зв’язку на них є сенс подивитися більш детально.
Отже, основні позитивні риси ідентитарної моделі демократії:
(1) прагнення до досягнення та реалізації єдиної волі народу, до утвердження загального інтересу і благополуччя;
(2) прагнення до утвердження соціально-політичної рівності і фактичною справедливості;
(3) ліквідація протилежності і прірви між багатством і бідністю;
(4) прагнення зробити вільними кожну особистість і одночасно все суспільство.
Слід особливо підкреслити, що в цих рисах, на наш погляд, дійсно демократичного устрою суспільства зосереджені сподівання більшості громадян сучасної Росії. Громадян, як ніхто більше постраждалих від різних соціальних експериментів над собою, а насправді – від різного роду жахливих потрясінь і обманів під самими пристойними приводами і гаслами. Наприклад, про кращому суспільстві на Землі – спочатку про соціалістичне, а потім про таке ж «чудовому» ринково-капіталістичному.
Звичайно, у ідентитарної моделі демократії, безсумнівно, є і свої негативні риси, які пов’язані, насамперед, зі спробою практичного втілення її в життя і складаються вони в наступному:
(1) принципової можливості визнання в суспільстві єдиної і єдино «правильної» ідеології, нібито прийнятною для всіх громадян;
(2) затвердження диктатури більшості над меншістю в різних її формах, аж до насильницьких;
(3) наявність чорт тоталітарного колективізму, «механістичного колективізму» (Н. Бердяєв), обмеженні свободи індивіда, розгляді її тільки як частини загальної свободи, прагненні подолати всі соціальні протиріччя і конфлікти в суспільстві, в тому числі і між суспільством і особистістю;
(4) відсутності самої постановки питання про права і свободи особистості, оскільки особистість розглядається, насамперед, як частина цілого, колективу, а не як суверенна особистість;
(5) прагненні позбутися опозиції і політичних фракцій;
(6) основним суб’єктом політики є вожді, держава та органи влади. Особистість хоча і проголошується основним суб’єктом політики, але насправді розглядається як її об’єкт.
Але все це принципово керовані фактори розвитку суспільства, і при бажанні всі ці недоліки можна мінімізувати і на такому їх присутності – принципово керованому і мінімальному – домагатися панування набагато більш значущих позитивних якостей даного виду демократії.

Посилання на основну публікацію