Асоціативні групи інтересів

Для забезпечення інтеграції, артикуляції та захисту інтересів абсолютною необхідністю є організація. Розмиті, неорганізовані інтереси вельми важко реалізовувати. Наприклад, довгий час споживачі не могли усвідомити і відстояти свої інтереси. І тільки з появою певної організації, в особі зацікавленої групи, інтереси цієї численної групи громадян виявилися не тільки вираженими, але і захищеними в чому.
Потрібно сказати, що необхідність організації є одночасно соціальної і юридичної. Справді, зацікавлена ​​група може об’єднатися і примусити себе почути тільки тоді, коли вона володіє хоча б мінімумом організації.
Розростання числа зацікавлених груп є наслідком зростаючого етатіческій інтервенціоналізм. У наші дні зовсім небагато можна назвати галузей діяльності, які не відчували б на собі вплив держави. Найбільш показовим у цьому зв’язку є виникнення груп, діяльність яких безпосередньо пов’язана із захистом навколишнього середовища. Такі групи в певних ситуаціях здатні паралізувати діяльність держави щодо реалізації того чи іншого проекту. Приклад тому – припинення будівництва ядерних електростанцій в Італії, Німеччині та США.
Другий чинник, що стимулює множення зацікавлених груп, пов’язаний з нездатністю центральної влади бути єдиним виразником інтересів. Це знаходить своє вираження в багатьох країнах. Так, у Франції профспілка підприємців, а також Рух підприємств Франції далеко не завжди враховували в переговорах з державою інтереси дрібних і середніх підприємців. В Італії виробники сталі в Брешії [387] почали самостійно відстоювати свої інтереси, які розходилися з великої металургійної групою, яка, на переконання перше, діяла в інтересах Брюсселя.
Третій фактор, що пояснює множення зацікавлених груп, пов’язаний з їх прагненням використовувати ті можливості, які надаються різного роду рішеннями і регламентами. У цьому ж напрямку діє і те, що в сучасних умовах публічна політика передбачає активну участь, в тому числі і зацікавлених груп, у виробленні та здійсненні цієї політики. При цьому нерідко складається така ситуація, коли зростання політичного впливу зацікавлених груп призводить до ослаблення традиційних політичних організацій.
Панування великих груп
Особливе місце серед асоціативних груп займають професійні організації підприємців, профспілки осіб найманої праці та організації селян. У всіх країнах ці групи займають особливе становище в переговорному процесі з владою в силу їх чисельності та впливу.

Організації підприємців
Зацікавлені групи ділових людей у ​​всіх країнах представлені однією або декількома національними організаціями. Наприклад, в США діють Національна асоціація виробників і Торгова палата.
У Німеччині існує Конфедерація асоціацій підприємців, а також Федерація німецької промисловості, яка об’єднує лише промисловців. Між цими зацікавленими групами складалися непрості стосунки. Однак в 1977 р лідери цих двох організацій зробили спробу гармонізації відносин між собою, а також проведеної ними політики. Особливе місце серед організацій такого роду в Німеччині займає Торгова палата.
Подібне розділення за функціональною лінії характерно і для Італії. Тут діють Торгова палата, а також дві організації підприємців. Одна з них об’єднує підприємців, які здійснюють власний бізнес, інша – представників публічного сектора економіки.
У Великобританії Конфедерація британської промисловості утворилася в 1965 р в результаті злиття Федерації британської промисловості і ряду дрібних об’єднань підприємців.
У Франції Рух французьких підприємців і Торгова палата також є дуже впливовими зацікавленими групами.
Жоден уряд не може дозволити собі не рахуватися з потужними і необхідними для вироблення і здійснення економічної, фіскальної та соціальної політики зацікавленими групами. Однак при проведенні порівняльного аналізу необхідно враховувати національну специфіку відносин публічної влади і великих зацікавлених груп підприємців. Вони завжди несуть на собі печатку традиції і природи відносин, що склалися в даній політичній системі. Так, у Франції склалася інтервенціоністська традиція в керівництві економікою перетворила об’єднання підприємців в привілейованого партнера держави. Подібна традиція характерна і для Німеччини.
Ще одна традиція пов’язана з політикою соціального партнерства, яка утвердилася в цих країнах, починаючи з 1950-х рр., Що потім одержало вираження в неокорпоратівістском стилі відносин між економічним сектором і публічною владою. Правда, справедливості заради, треба сказати, що об’єднання Німеччини, європейське будівництво і процес глобалізації ставлять під питання неокорпоратівістскую модель відносин між підприємцями та публічними властями.
Інша картина характерна для США. Там довгий час національні об’єднання підприємців були слабкими. Картина стала мінятися в 1970-і рр., Коли був утворений круглий стіл бізнесменів, що об’єднав близько 200 директорів великих підприємств.
Однак ці партнери держави нерідко стикаються з конкуренцією підприємств або груп, чиї масштаби такі, що вони можуть дозволити собі обходитися без централізованої структури координації діяльності. Як приклад можна назвати Профспілкову палату автомобільної промисловості або Профспілкову палату металургійної промисловості у Франції. Ряд підприємств у Великобританії або нафтових компаній в США в захисті своїх інтересів не потребують федеративних структурах.
Потрібно сказати і про те, що підприємці зазвичай прагнуть виступати єдиним фронтом зовні свого середовища і, зокрема, у своїх відносинах з публічними властями. Проте всередині свого світу це – гетерогенне і конфліктне освіту. Для нього характерні досить глибокі конфліктні відносини між дрібними і великими підприємствами, між промисловими структурами і структурами послуг і т. П. Сила впливу великих організацій визначається частково тим, що нерідко їхні власні інтереси збігаються з інтересами публічних властей, які вважають за краще вести переговори з обмеженим числом партнерів.

Профспілкові організації
Профспілки, поряд з організаціями підприємців, являють собою найбільш впливові зацікавлені групи. Однак, на відміну від об’єднаних підприємців, профспілки розділені в більшій мірі в силу своєї прихильності до тих чи інших ідеологічних чи політичних програмам.
Пояснимо. Офіційне кредо організацій підприємців є досить простим. Вони виступають «за» свободу підприємництва, ринкову економіку і «проти» спроб її (економіки) соціалізації. Профспілки ж, навпаки, діляться на реформістські, соціал-демократичні та революційні організації. Більшою чи меншою мірою всі вони пов’язані з політичними партіями та борються як за чисто професійні цілі, так і за реалізацію широких проектів перетворення суспільства. Профспілки як зацікавлені групи борються на два фронти. З одного боку, вони борються з підприємцями та їхніми організаціями, а з іншого – з публічними властями, відповідальними за соціальне регулювання, політику заробітної плати і регулювання конфліктів.
Сила профспілок в чому визначається тим, наскільки вони є єдиними або, навпаки, фрагментованими.
Як ця картина виглядає в провідних країнах Заходу? У Франції профспілки представлені цілим рядом організацій: Загальна конфедерація праці, Демократична конфедерація праці, Форс уврієр, Конфедерація християнських трудящих, Федерація працівників національної освіти, Загальна конфедерація кадрів і т. Д. Існують і ряд інших, невеликих за чисельністю і впливу, профспілкових об’єднань. Таке різноманіття зацікавлених груп профспілкового світу ускладнює досягнення єдності дій, а часом, в силу протиріч і політики влади, робить його просто неможливим.
Подібна картина характерна і для профспілкового руху в Італії. Правда, як відзначають дослідники, в 1970-і рр. лідерам різних профспілкових організацій вдавалося організовувати досить інтенсивне межпрофсоюзні взаємодію. Проте вже в 1980-і рр. знову загострилися протиріччя між різними профспілковими організаціями, в чому значну роль відігравало міжпартійну суперництво.
Менш конкурентної є профспілкова середу в Німеччині, де утвердилося панування трьох великих профспілкових об’єднань. Британські профспілки представлені єдиною організацією, що отримала найменування тред-юніонів. Правда, всередині неї розділення вельми істотно: є профспілки, які об’єднують лише кілька десятків членів, і є профспілки, чисельність членів яких перевищує мільйон чоловік. Поряд з цим існують високоцентралізованное і децентралізовані профспілки. І це не може не породжувати протиріччя між ними.
Ще одне джерело протиріч всередині британських профспілок пов’язаний з їх відносинами з Лейбористської партією. Деякі профспілки є її колективними членами, інші – залишають право членства в партії за своїми членами. Зберігається і класичне протиріччя між профспілками державних службовців та працівників приватного сектора, між профспілками «синіх комірців» і «білих комірців».
За винятком відносин з політичними партіями, подібне становище склалося і в США, де за наявністю сильної конфедеральні організації ховається глибока географічна і професійна фрагментація зацікавлених груп. Це розділення визначається насамперед історичним розвитком профспілкового руху в США. Мова в даному випадку йде про Американської федерації праці [388], створеної в 1881 р на базі професійної приналежності та орієнтованою на робочу еліту, прихильну до співпраці з капіталістами, і про Конгрес виробничих профспілок, створеному в 1935 р в основному на базі автомобільної промисловості. Цей Конгрес є більш радикальною організацією, антикапиталистической по суті і прихильною до втручання в економіку уряду. Конгрес виробничих профспілок в 1943 р створив Комітет політичної дії, який став політичним продовженням профспілкового дії.
У 1955 р ці дві профспілкові організації США зближуються, створивши, по суті справи, єдину організацію. Однак справжньої єдності домогтися так і не вдалося: занадто великі відмінності між організаціями, що входять в них. З іншого боку, позиції американських профспілок значно були ослаблені в силу того, що зміщення промисловості на південь і захід країни ускладнило діяльність профспілкових організацій, т. К. Законодавство багатьох штатів Півдня і Заходу країни характеризується значними обмеженнями для діяльності профспілок.
Силу впливу профспілок можна визначати числом членів і особливо їх питомою вагою по відношенню до загального числа осіб найманої праці. Сіндікалізація осіб найманої праці у Франції одна з найнижчих: члени профспілок становлять приблизно 10 відсотків їх загальної чисельності. Значно краще виглядає картина профспілкового руху в Італії: члени профспілки складають більше 50 відсотків осіб найманої праці в приватному секторі і більше 60 відсотків в публічному секторі.
У США занепад профспілкового руху відзначений в промисловості, особливо на північному сході країни. Про занепад свідчать наступні цифри. У 1951 р членами профспілок в США були 33 відсотки найманих робітників, в 1974 – 29 відсотків, а на кінець минулого сторіччя – лише близько 16 відсотків.
Більш масштабної сіндікалізація робітників є в Німеччині. Вона становить 40 відсотків від загального числа осіб найманої праці.
У Великобританії охоплення членством профспілок становив в 1979 р близько 55 відсотків. У 1990-х рр., Під тиском М. Тетчер, яка заборонила обов’язкове членство в профспілках, чисельність членів профспілок значно скоротилася.
Слід сказати, що при порівнянні різних профспілок потрібно звертати увагу на практику обов’язкового членства. Якщо така форма членства існує, то можливості, в тому числі матеріальні, у профспілкових організацій розширюються. Та й вплив профспілок в країні виявляється більш високим.
Потрібно враховувати, нарешті, і практику колективних договорів усередині підприємств. Якщо така практика існує, то вплив профспілок збільшується.
Нарешті, не можна не сказати і про те, що зменшення масштабів традиційної промисловості та активний розвиток третинного сектору економіки в 1970-і рр. значно послабили вплив профспілок. Профспілки, ослаблені під впливом соціальних зрушень і фрагментації інтересів, зіткнулися з новим явищем: з’явилися більш-менш стихійні рухи, наприклад страйкові комітети, або «координаційні» комітети, а також руху секторіально і корпоративної природи.

Аграрні організації
Аграрні зацікавлені групи цікаві насамперед тим, що вони запозичують риси як підприємницьких груп, так і груп, які об’єднують осіб найманої праці. Крім того, розглянуті групи в цілому зберегли свій вплив у суспільстві, незважаючи на падіння чисельності селянства. Так, у Великобританії вже давно селяни складають лише близько 3 відсотків активного населення; в США чисельність зайнятих в аграрному секторі економіки скоротилося з 30 млн в 1920 р до приблизно 10 млн в 1970-і рр. У 1980-і рр. аграрії становили лише близько 2 відсотків активного населення США.
У Франції аграрний сектор економіки охоплює лише 7 відсотків активного населення країни.
В Італії чисельність селянства скоротилася з 17,2% в 1971 р до 9% активного населення в 1990 р
Однак, як ми вже зазначали, незважаючи на падіння питомої ваги селянства в складі активного населення, його вплив у країні не падало. Це було пов’язано в тому числі і з державною політикою в галузі сільського господарства. Наприклад, в Італії аграрії отримували завжди активну підтримку з боку правлячої ХДП. У Франції також правлячий клас протягом усього післявоєнного періоду проводить активну аграрну політику, підтримуючи фермерів і сільськогосподарських виробників взагалі.
Чим пояснюється така політика щодо селян? Перш за все, виборці численних виборчих округів на селі являють собою компактну і достатньо однорідну за своїми політичними уподобаннями групу. По-друге, аграрії роблять значний вплив на національне колективна свідомість у багатьох країнах. По-третє, значним є вплив селянства на політичний клас на місцевому рівні.
Проте вирішальне значення має той факт, що селяни як соціальна група особливим чином структуровані й організовані. Причому вельми рідко селяни борються на два фронти, як це характерно для підприємців в промисловості, які захищають свої інтереси перед лицем своїх конкурентів, з одного боку, і перед обличчям держави – з іншого. Держава ж, враховуючи особливу економічну роль аграріїв, прагне встановити з ними привілейовані відносини.
Сила аграріїв як зацікавленої групи досягала свого апогею в 1970-і рр. У подальшому вплив селян стало дещо слабше. Однак увага урядів, по суті справи, всіх держав до проблем селянства стало меншим.

Посилання на основну публікацію