Соціокультурна ситуація початку 21 століття

Освіта реалізує свої функції – особистісно-утворюючу, культура-утворюючу і професійну – у специфічній соціокультурної ситуації. До середини 60-х років ХХ століття передові країни прийшли до розуміння того, що научнотехнический прогрес не здатний вирішити найбільш гострі проблеми суспільства і особистості, виявляється глибоке протиріччя між ними. Так, наприклад, колосальний розвиток продуктивних сил не забезпечує мінімально необхідний рівень добробуту основної маси населення; глобальний характер придбав екологічна криза, що створює реальну загрозу тотального руйнування середовища проживання і самої людини як виду; безжалісність стосовно рослинного і тваринного світу перетворює людину на бездуховна істота. Це обумовлено глобальними змінами, що відбулися в житті і вимагають адекватних реакцій системи освіти на них. У їх числі: імператив виживання, стимульований техногенними і соціогенними катастрофами; нові критерії якості буття, якості суспільного інтелекту затребували людські якості як найважливіший ресурс розвитку та вміння ними користуватися; демократизація та гуманізація суспільства (новизна особливо для вітчизняного виховання і освіти); відсутність в колишньому вигляді соціального замовлення на виховний ідеал і результати освіти (звідси певна реальна свобода, дана освітнім установам); стандарт і варіативність в освіті (федеральний, регіональний та місцевий компоненти навчального плану); плюралізм політичний, культурологічний, релігійний, педагогічний; розвиток нового мислення (економічного, політичного, ідеологічного та педагогічного); повернення релігійності, церковності; суперечливість освітнього процесу – затребуваність наукових досягнень і емпіризм більшості вчителів, некомпетентність, науковий нігілізм, неготовність прийняти новизну ситуації і небажання вдосконалюватися професійно педагогічно, іноді й предметно; кризовий стан сім’ї (неможливість мати дитину природним шляхом, насильство в сім’ї, сирітство при живих батьках, зростання безпритульності, еволюція міжособистісних стосунків у сім’ї (педагогічна слабкість сім’ї, некомпетентність у питаннях виховання, звуження її впливу, неавторитетна батьків); суперечливість виховної ситуації: особистість живе у світі все більших можливостей (розвитку фізичного, психічного і соціального) і, з іншого боку, наростання джерел ранньої деградації (швидко мінливі фактори неузгодженості людини з природою і соціумом, алкоголізація, наркотизація, широке споживання ліків, нездоровий спосіб життя, мовна агресія, тероризм ЗМІ, акультури, реклами). Масова культура несе відбиток насильства, гедонізаціі, стратифікації і «варваризации» (В. Даниленко, О. Панарін). Особливо яскраво «варваризація» культури заявила про себе на рубежі століть: відкат у минуле і спрощення традицій (особливо норм моралі); впровадження в культуру іншої логіки життя – її міфологізація; прагнення суспільної еліти придушити підпорядкувати нижчі верстви суспільства; відверта пропаганда насильства, жорстокості, культу фізичної сили.
Найбільш сприйнятливими до негативних впливів-ствие, в силу несформованості світоглядних позицій, виявилися підлітки та молодь, котрі піддалися впливу «ринку», низькопробних зразків масової культури, кримінальних структур, деструктивних сект. Не маючи опори внутрішньої, молодь втратила підтримку зовнішню (сім’ї, молодіжних громадських організацій, просоціальних неформальних об’єднань), оскільки російське суспільство тривалий час перебувало в стані розгубленості: старі, соціалістичні ідеї повно-стю заперечувалися, західні зразки, в силу особливостей російського менталітету, що не діяли, нова система цінностей не була знайдена. Сформовані обставини чинять тиск на людину, змушують осмислювати минуле, замислюватися про майбутнє, створюють грунт для звернення до основоположним, глибинним проблемам людського існування, до проблем, по своїй суті філософським: «Яке призначення людини?», «Що таке краса?» Та ін .
Ми живемо в культурі, яка переживає активну модернізацію, що не проходить безслідно для освіти. У Росії криза освіти має подвійну природу: як прояв глобальної кризи освіти і наслідок кризових явищ в період побудови нової системи суспільних відносин. Новітні соціальні форми, які запозичуються в сучасній Росії (ринкова економіка, парламентська республіка, правова держава і т.п.) не є культурно нейтральними.
Поверхнево байдужі до російському менталітету, вони мають глибоку соціокультурну основу. Це необхідно враховувати при перенесенні на грунт своєї культури. «Культура виступає, як традиція, здатна гальмувати новації, якщо вони суперечать її архетипів, а також як церква – інстанція, легитимирующая, що дає духовну санкцію або відлучається ті чи інші починання. Культурна легітимація носить неформальний характер, але применшувати її не варто, так як в історії спостерігалися випадки, коли перетворювальна воля випаровувалася, наштовхуючись на приховані соціокультурні бар’єри »- зауважує А.С. Панарін.
Крім того, існують інваріанти буття, посягання на які загрожує небезпечними деформаціями. Про ці инвариантах сьогодні свідчить екологія, культурна антропологія. Поняття інваріанта не слід натуралізувати, але поряд з біологічними, існують і інваріанти культури – довготривалі структури архетипових або ціннісного порядку (відомі десять заповідей та ін.). Крім того, є інваріанти національної історії. З.Фрейд говорив про неусвідомлену інфантильному досвіді, який приховано відтворюється в характері й поведінці людини. В історії народів теж є події, що впливають на формування стереотипів національного поведінки і несвідомо воспроизводящиеся в кожному новому поколінні. Крах подібних інваріантів, невміння враховувати їх може спричинити за собою розширення кризових явищ в культурі, суспільстві та освіті.
Все це робить очевидним той факт, що у подоланні кризи цивілізації, у вирішенні найгостріших глобальних проблем людства величезна роль належить освіті. У світовій політиці утвердилося розуміння того, що боротьба з бідністю, скорочення дитячої смертності та поліпшення здоров’я суспільства, захист навколишнього середовища, поліпшення міжнародного взаєморозуміння і збагачення національних культур неможливе без відповідних стратегій в галузі освіти. Виділені аспекти дозволяють нам сформулювати основне коло протиріч у сучасному суспільстві та освіті, без вирішення яких подальший розвиток останнього стає проблематичним:
• між тенденцією інформатизації та технологізації освіти постнідустріального (інформаційного) суспільства і необхідністю відтворення «людини культури та історії», збереження культурооріентірованності сучасної освіти;
• між глобалізацією сучасного світу, що викликає демонтаж самобутніх цивілізаційних структур і втрату національної своєрідності, і об’єктивної значимістю збереження соціокультурної наступності в розвитку суспільства і сфери освіти, національних культур, етнотип особистості зі сформованими рисами національного характеру, менталітету;
• між предметно-орієнтованої, функціональної та знанієвої спрямованістю освітнього процесу в університеті та вимогами лічностнооріентірованного, фундаментальної освіти з акцентами на формуванні ментальності, патріотизму та духовності як основ особистої культури майбутніх викладачів;
• між педагогічними технологіями репродуктивного виду в практиці університетської освіти і продуктивно-творчими технологіями та методиками, заснованими на діалозі особистостей і культур, що розробляються сучасної педагогічної теорією;
• між різними підходами етноестетіческого освіти в педагогічній практиці і відставанням розвитку їх теоретичних і методологічних основ.
Слід підкреслити, що для подолання кризових явищ проводяться різні по глибині і масштабам реформи національних систем освіти. Реформування вітчизняної освіти відбувається постійно з кінця 50-х г ХХ століття. В рамках реформ вирішувалися питання, пов’язані зі зростанням контингенту студентів і числа вузів, якості знань, новими функціями вищої школи у зв’язку з якісним ростом інформації та поширенням інформаційних технологій тощо Сучасний етап реформування вищої професійної освіти орієнтований на зміну цільових установок освіти, впровадження його багаторівневої системи. Багаторівневе утворення забезпечує вирішення наступних завдань: особистості (студенту) – здійснити індивідуальний вибір змісту і рівня професійної підготовки, що задовольняють її потребам; суспільству (системі освіти) – отримати фахівця в більш короткі терміни з затребуваними кваліфікаційними характеристиками; викладачам (факультету, університету) – з більшою повнотою реалізувати наукові потенції. При зовнішній привабливості даної модифікації системи освіти, її практичне здійснення відбувається з широким спектром труднощів (внаслідок, мабуть, чужорідність підходу реформування).

Посилання на основну публікацію