Про еволюцію культури

Вивчаючи процеси зміни культури в цілому, можна досить достовірно відобразити шлях науки, причини, що зумовлюють ці шляхи, достовірність знань, наявність істин, усвідомити наукові втрати, вирішальне значення яких для особистості і людства набуває сенс тільки тоді, коли наукові втрати усвідомлені людиною або етносом в цілому.
Еволюція культури відбувається тоді, коли вступають у протиріччя її духовна і матеріальна компоненти, коли розум і дух особистостей найбільш активного шару населення входять у суперечність з нею. Все це створюється в застійний період етносу. Звичайно, такі процеси, що мають застійний характер, властиві всякому процесу життєдіяльності особистості і суспільству в цілому. Еволюція духу породжує еволюцію мислення і знань, а в підсумку – еволюцію культури.
Людина є носій духовної культури, він має те, що вже вивчив і знає, а також те, що він створює в даний час або збирається створити, створити. Ці процеси різним чином відбуваються в часі і в просторі. Духовна енергія – основна керуюча і рушійна сила людини-особистості, що створює для суспільства нові наукові досягнення.
Як зазначено В.І. Вернадським: «Наукова думка сама по собі не існує, вона створюється людської живою особистістю, є її прояв. У світі реально існують лише особистості, що створюють і висловлюють наукову думку, що проявляють наукова творчість – наукову енергію. Ними створені невагомі цінності – наукова думка і наукове відкриття надалі змінюють … хід процесів біосфери, навколишнього нас природи »[10].
Вибухи наукової творчості, що повторюються через сторіччя, вказують на те, що через сторіччя повторюються періоди, коли скупчуються в одному або багатьох поколіннях, в одній або багатьох країнах багато обдаровані особистості, уми яких створюють духовну силу, меняющую біосферу. Їх народження є реальний факт, найтіснішим чином пов’язаний зі структурою людини, вираженої в його сутності. Соціальні та політичні умови, що дозволяють вияв свого духовного змісту, отримують значення тільки при наявності духовного життя. Ці умови не можуть викликати появу самих особистостей, бо такі особистості в загальній масі людства – вельми рідкісне явище, не завжди має місце. Іноді треба чекати століття, щоб після відходу з життя одних знову з’явилися люди, здатні вловити нитку творчого духу, основної думки, залишену минулими. Можливо, що для виявлення самих періодів наукової творчості необхідно збіг двох умов: 1) нарождения багато обдарованих людей, їх зосередження в близьких поколіннях і 2) сприятливих прояву їх талантів соціально-політичних і побутових умов.
Наукова творча думка як в зухвалій її механізмі – нарождення талановитих її творців, так і в її прояві – зміні нею всієї енергетики планети – входить до нерозривний зв’язок комплексу процесів біосфери, які підлягають вивченню наук про природу, в область їх методів дослідження, і обумовлює зміну світогляду .
Зміна світогляду найбільш яскраво сталася в античному світі, коли люди усвідомили необхідність прийняття християнського світогляду. При цьому слід врахувати, що ці люди не заперечували язичництво, вони заперечували розтління духу, заохочення низьких пристрастей. Можна умовно сказати, що відбулася заміна язичницького світогляду християнським.
Обумовлений безправ’ям основної маси людей перехід від рабовласницького суспільства до кріпосницького теж пов’язаний зі зміною світогляду в соціальному середовищі. Скасування кріпацтва є також зміна світогляду соціального середовища, обумовлена ​​зубожінням людей і держави, появою вільних ремісників. Перехід від жорсткої (хижацької) експлуатації робітників до суспільства соціального захисту пов’язаний зі зміною світогляду соціального середовища. Бунти і повстання підштовхували до зміни світоглядів, готуючи елементи нового в духовному житті нації, еліти суспільства. При цьому джерелом катастроф або різких змін у духовному світі є ті сфери, на яких лежить відповідальність за духовний стан суспільства, за його світогляд: влада, релігія, філософія.
Процес народження нової культури, зміни світоглядів можна описати за допомогою наступної моделі. Спочатку була стара культура, в надрах якої нарождалась плеяда мислителів, мудреців, вчених, а разом з ними – нові думки, що перетворюються в езотеричні вчення, що створюють нові паростки духовної культури. Через якийсь час вони стають Екзотеричний (традиційними), що створює умови виникнення нової плеяди вчених з новими думками, які вони реалізують за допомогою особистостей, на різних етапах впровадження нових культурних цінностей. Саме цінності, їх досягнення приваблює, об’єднує самих людей, їх духовну, розумову і фізичну енергії. Відсутність духовної, розумової чи фізичної енергій робить нові думки і вчення на їх базі не затребувані суспільством. Описаний процес йде по етапах до тих пір, поки не настане пересичення, що призводить до постаріння думок і навчань, а потім настає постаріння колись народженої культури, і повторюється все, як це трапилося в Стародавньому Римі.
При цьому відбуваються, наприклад, такі процеси [33]. Звеличений імператор, замість громадянина з’явився підданий, і запрацювала система засобів масової інформації, що прославляє імператора, імперію, велич бідності, нещастя багатьох (Стародавній Рим). Засоби масової інформації працювали на площах, у лазнях, у будь-яких громадських місцях, їх працю і працю створюють для них матеріали щедро оплачувалася з казни імператора. Все це головна ознака духовної убогості влади, її духовного розтління і заходу нації як сильного, здорового організму. У нього вражений дух, а маси заперечують його дух, живуть своїм життям, незалежної від духу, часто проклинаючи його. Дух змушений вживати заходів, карати тіло, позбавляти душі, щоб позбавити людину можливості оцінки мети життя і тим самим нейтралізувати його протест. Однак тіло, позбавлене душі, стає рабом, яка ненавидить працю, котрі зневажають його, що прагнуть віддати мінімальну кількість енергії свого тіла, і, в міру можливості, обмежуватися тільки фізичної складової егоенергетікі.
Про роль особистості у формуванні та зміні світоглядів добре сказано в роботі [11]: «Безсумнівно, і в особистості спостерігається історичний процес, і цей процес видно у всьому новому прояві форми вираження, пов’язаної з новим середовищем, нової расою, новими умовами життя, але , по суті, тут немає руху вперед у порівнянні з минулим. Усюди тут на перший план висувається людська особистість, і основою, яка дає початок цим сторонам життя, є нескінченна глибина і нескінченну різноманітність її прояви. Якщо тут, крім досягнення рівноцінного максимуму, в кожний історичний період існує процес іншого роду – всесвітньо-історичний прогрес, – він може бути пов’язаний тільки з глибоким переродженням людської особистості в щось нове, невідоме нам зараз, чуже. Для цього або занадто нікчемні й малі ті 10000 років, на які поширюється наше історичне спостереження в цих формах життя, або процес скоюється стрибками, і ми цього перелому поки історично не спостерігали. До цих пір, при всьому зміні людської особистості та умов її життя протягом історичних тисячоліть, ми відчуваємо незмінність основних рис. Наукові світогляду змінюються протягом всіх історичних періодів в різній історичній обстановці, підкоряються законам культури ».
Усяке розвиток культури включає етапи і цикли, які забезпечуються новими плеядами мислителів, що йдуть попереду, прокладаючи дорогу новим досягненням і звершенням в духовній і матеріальній культурах. Взаємовідносини між духом і тілом суспільства описує Сенека: «Як найбільші святині таїнств відомі тільки обраним, так і у філософії таємниці її священнодійств відкриті тільки для погляду обраних і допущених, а повчання та інше в цьому роді відомо і непосвяченим» [31].
Загальним для культури як динамічної системи є пошук індивідуальних шляхів служіння світового цілого, апеляція до самосвідомості, до розуму і волі окремої особистості, вимоги самосвідомості та самотворення. Тільки на цьому шляху можливо творчий розвиток культури, критична оцінка спадщини при передачі культури від покоління до покоління і розвиток культури гуманістичного типу. Такий культурі властива потреба і здатність бачити і відшукувати сенс в усьому сущому, прагнути до мудрому розумінню сущого.
При цьому сутність і особистість людини спонукають до духовної практики роботи над собою як вищим художнім творінням шляхів ліплення власних духу, душі і розуму, що забезпечують самопізнання, руйнування безпосередній цілісності і створення нової цілісності, набуття контролю над собою, духовної самостійності та незалежності, коли особистість перестає бути лише духовним споживачем, а стає соработником світу, здатним здійснювати свою суто індивідуальну місію, покликання, справа. Ідея загального миру – природи, людини, культури, суспільства – є основна ідея, вона невіддільна від ідеї трансцендентності світу духу, нації і культури і вимог притаманного цьому світу взаємодіє єдності.
Розглянемо з цих позицій розвиток людини, суспільства, т. Е. Розвиток системи «людина – суспільство».
Початок. Є середу життєдіяльності зі старими, ізжівшімі себе глуздом і цілями життя, середа, в якій важко жити, творити і створювати, т. Е. Розвивати культуру, так званий застійний період життя нації, етносу, і енергійні мислителі з новим поглядом на культуру.
Початок пошуку. У деяких особистостей народжується потреба осмислення сущого і причин незадовільного стану культури, причин неможливості впливати і створювати духовну і матеріальну середовища в процесі своєї життєдіяльності.

Посилання на основну публікацію