Літосферні плити Землі

Коли з’явилися перші достовірні карти материків, багато вчених звернули увагу на схожість обрисів узбереж Африки і Південної Америки. Неначе колосальні сили розтягнули в сторони від Атлантичного океану колись єдину сушу, розірвавши її на дві частини. Вперше таку гіпотезу висунув в 1912 р німецький дослідник Альфред Вегенер. Він припустив, що материки рухаються, назвавши це «дрейфом материків».

За його уявленням, як крижини на поверхні океану, так і величезні маси суші «плавають» на рідкої поверхні верхньої мантії. Доля цієї гіпотези була складною, від повного неприйняття її вченими до розвитку і становлення теорії. Пізніше численні наукові спостереження за магнітними властивостями порід на дні Атлантики ще раз підтвердили правильність цієї теорії.

Багаторазово доповнена і змінена гіпотеза Вегенера лягла в основу теорії нової глобальної тектоніки, або тектоніки плит. Чим більше ми дізнаємося про Землю і її внутрішню будову, тим більше нових фактів вимагають розгляду з точки зору існуючих теорій і гіпотез. На сьогоднішній день тектоніка плит найпрогресивніша з них. Відповідно до цієї теорії, земна кора являє собою рухомі ділянки – плити, які рухаються по астеносфері. Рух починається від зон спрединга (розсовуючи) в осьовій частині серединно-океанічних хребтів. Підйом з глибин мантійного речовини нарощує океанічну земну кору. Але якщо десь речовина збільшується в своєму обсязі, то десь воно повинно поглинатися, інакше наша планета роздувалася б подібно повітряної кулі.

Вчені припустили, що таке поглинання речовини океанічної кори відбувається в районах глибоководних жолобів. Подивившись на географічну карту, можна помітити, що всі вони розташовані недалеко від узбережжя материків. Саме в цих місцях постійно відбуваються виверження вулканів і землетруси. Відповідно до гіпотези, тут знаходяться кордону літосферних плит, які пододвігаются одна під іншу. Цей процес називається субдукцией (поглинанням).

У місцях субдукції плита з океанічною корою підсувається під іншу, з корою материкового типу. Опустившись на глибину понад 100 км, речовина кори починає плавитися, перетворюючись в магму. Такі типи зчленування плит назвали активними. На карті помітно, що в цих місцях відбуваються майже всі природні катаклізми, пов’язані з внутрішніми силами Землі. Наприклад, до зони субдукції відноситься східний кордон плити Наска, яка підсувається під Південно-Американську. Біля берегів Південної Америки знаходяться глибоководні Перуанський і Чилійський жолоби, а високогірні райони Анд, що простягнулися вздовж узбережжя, рясніють діючими і погаслими вулканами. Тут також нерідкі землетруси. На пасивних межах між плитами поглинання речовини не відбувається, але внутрішнє життя Землі тут теж неспокійна.

Плити літосфери рухаються по астеносфері

Там, де плити сходяться, виникають кордону, звані конвергентними, вони виражені в рельєфі високими горами і глибоководними жолобами.

Деякі кордону між плитами проходять по материковій корі. Наприклад, Егейська плита зчленовується з Іранської в районі Вірменського нагір’я, близько від зони недавніх землетрусів у Вірменії, Ірані, Туреччині.

Рифтові долини пролягають не тільки по дну океанів. Наприклад, Східно-Африканська рифтова система знаходиться всередині континентальної Африканської плити. Можливо, за багато мільйонів років рух в цьому районі призведе до більш значним зміщенням. Ріфт Червоного моря є тріщину в земній корі, яка поступово збільшується, так що, можливо, на місці Червоного моря в далекому майбутньому виникне новий океан.

Зараз вся літосфера представляється мозаїкою з декількох плит, постійно рухаються по поверхні астеносфери. Швидкість цього руху зовсім невелика, в середньому близько 5 см в рік. Так, Австралія дрейфує в сторону півночі зі швидкістю близько 10 см.

Межі літосферних плит не збігаються з межами материків, хоча іноді і близькі до них. З рухом плит пов’язують і уявлення про гороутворенні. Там, де стикаються дві плити з континентальним типом кори, виникають гірські системи планетарного масштабу. Так пояснюється виникнення Гімалаїв – найвищій частині Альпійсько-Гімалайського гірського пояса.

Правильність гіпотези розколів, розбіжності і з’єднання материків підтверджує і геологічна будова суші різних материків. Вік порід по обидві сторони Атлантики говорить про те, що колись ці континенти являли собою одне ціле. Завдяки тектоніку плит стало можливо відновити стародавні сторінки історії Землі і положення материків в минулому.

Посилання на основну публікацію