Куди летять крилаті слова?

Припустимо, вам треба осадити хвалька або брехуна. Можна, звичайно, так сказати: «Ти брехун!» По суті це буде правильно, але слово-то ви вжили звичайне, нейтральне, від частого застосування навіть як би затерте. Загалом, пропустить ваш брехун його повз вуха, і все. І інші тільки знизують плечима: хіба мало обманщиків. Та варто вам вимовити: «Та ти, братику, Хлестаков!», – Як тут же зрозумієте, що потрапили не в брову, а в око. Засовалися ваш хвастунишка, і друзі його – це вже точно! – Засміються над ним. Чому? Та ви ж виділили його із загальної маси сіреньких і безвісних брехунів і хвальків і підняли над землею – для загального огляду. Ви порівняли його зі всесвітнім брехав, брехав-унікумом Хлестакова, якого знають у всьому світі завдяки Миколі Васильовичу Гоголю і його комедії «Ревізор». До речі, болтунішку-хвалька можна поставити на місце, згадавши іншого гоголівського героя – Ноздрева.
Ось так, може бути, і не підозрюючи ви застосували крилате слово. Є, звичайно, й інші, російська мова багата на них надзвичайно: хай живе сонце, так зникне тьма; є ще порох у порохівницях; не хочу вчитися, хочу одружитися; дивися в корінь; нехай сильніше вдарить буря … Перераховані крилаті слова мають відношення до певного автору – письменникові. Говорячи інакше, це він їх придумав і вимовив або вклав в уста своїх героїв. Так, перший вираз – з Пушкіна, друге – з Гоголя, третє належить Митрофанушке Фонвізіна, четверте складено Козьми Пруткова, останнє взято з Горького. У цьому і полягає особливість крилатих слів – вони випурхують в розмовну літературну мову з книг, газет, журналів, промов, статей, кінофільмів, спектаклів. Їх вимовляють науковці, журналісти, політики. Слова випурхують і починають перелітати з вуст у вуста як в початковому вигляді, так і трохи змінені. Таке дозволяється. І ще одна характерна риса – слово стає крилатим тоді, коли його знає дуже багато людей.
Ну а куди ж все-таки летить крилате слово? І якими крилами при цьому махають всі ці «точки зору», «апетит приходить під час їжі», «дим вітчизни», «гріхи молодості» і «ти не в Чикаго, моя дорога»? Великий Гомер, давньогрецький поет, автор безсмертних «Іліади» та «Одіссеї», вважав, що летять вони безпосередньо з вуст мовця в вухо слухача. І, що називається, немає їм перешкод. Тому що вже дуже мітки, виразні, образні і прекрасно запам’ятовуються. Це і є їх крила, змахнувши якими хоча б раз вони припечатують навіки який-небудь недолік або найтоншим чином характеризують дуже складне явище, на опис якого зазвичай потрібно безліч слів. А тут сказав і немов відрізав.
«Він крилате слово промовив», «між собою обмінялися словами крилатими тихо». Таких місць у Гомера безліч, і не випадково саме його вважають автором виразу «крилаті слова». А в оборот воно введено в XIX столітті німецьким вченим Георгом Бюхманом, який в 1864 році випустив збірник «Крилаті слова». Незабаром термін прийшовся до двору в інших мовах, і одна за одною стали з’являтися подібні книги англійською, французькою, іспанською … У 1891 році вийшов перший звід крилатих слів і у нас, в Росії. Його автор – письменник С. В. Максимов.
Наведемо ще кілька дуже поширених крилатих слів. Козел відпущення (біблійний вислів) – так називають людину, на яку звалюють чужу провину. Держиморда (персонаж «Ревізора» Гоголя) – грубий чоловік, самодур. Все змішалося в домі Облонських (з роману Л. М. Толстого «Анна Кареніна») – вживається для визначення плутанини, плутанини. А Васька слухає та їсть (з байки І. А. Крилова «Кіт і кухар») – характеризує ситуацію, коли хтось говорить, але його не слухають.

Посилання на основну публікацію