Чи вплинуло непідписання СРСР Женевської конвенції на долю радянських військовополонених?

Радянські військовополонені Звіряче поводження фашистів з військовополоненими радянської армії, яке не йшло ні в яке порівняння з вмістом їх союзників, дозволило кілька десятків років після закінчення війни, підтримувати стійкий міф, що це стало наслідком підписання Радянським Союзом Женевської конвенції про утримання військовополонених. Саме цим деякі вітчизняні та зарубіжні історики пояснюють ті нелюдські умови, в яких опинилися радянські військовополонені і навіть виправдовують Гітлера з юридичної точки зору. Адже в цьому випадку виходить, що фашисти не порушували жодних світових законодавчих актів по відношенню до військовополонених Червоної Армії.

 

На Женевській конференції, яка проходила в липні 1929 року, було вироблено два документа:

  • Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях;
  • Конвенція про поводження з військовополоненими.

Радянський Союз приєднався до першої конвенції 1930 року, що підтверджує Декларація Наркома Закордонних Справ від 25 серпня 1931 року. В ній недвозначно говориться, що СРСР приєднується до Женевської Конвенції в частині поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях. Підписана Декларація М. Литвиновим, Народним Комісаром Закордонних Справ.

 

Деякі автори займаються прямою фальсифікацією офіційного документа і додають слово “військовополонених”, якого в цій Декларації немає. Історична реальність полягає в тому, що Радянський Союз у 1930 році приєднався до конвенції щодо поводження з пораненими і хворими, але до другої конвенції щодо поводження з військовополоненими він не приєднувався. У Міжнародному праві існує юридична різниця між військовополоненими, пораненими та хворими, які опинилися в полоні противника. Під юрисдикцію першої конвенції потрапляють хворі і поранені в захопленому госпіталі – медичному закладі для військових. Жива сила противника, яку захоплюють в ході бойових операцій, має статус військовополонених і відноситься до другої конвенції, яку Радянський Союз не прийняв.

До Женевської конвенції міжнародне військове право регулювала Гаазька конвенція 1907 року, зокрема й щодо військовополонених. Уряд царської Росії підписала і ратифікувала цей документ. Радянський уряд прийняло в червні 1918 року Декрет про визнання всіх міжнародних конвенції Червоного Хреста, які були визнані Росією до 1915 року, тим самим визнаючи зобов’язання за Гаазької конвенції. Приєднатися до Женевської конвенції Радянський Союз вважав неможливим з ідеологічних розбіжностей. Насамперед, Женевська конвенція подразделяла військовополонених на офіцерський склад і рядових в частині забезпечення офіцерів значними пільгами в порівнянні з рядовим складом. Це суперечило Конституції СРСР, яка проголошувала рівноправність усіх членів суспільства.

 

Радянський уряд був проти пункту про залучення військовополонених до робіт і деякі інші незгоди. Тому в 1931 році Радянський Союз прийняв власне “Положення про військовополонених”. Основною концепцією цього положення було створити для військовополонених умови не гірші, ніж за Женевською конвенцією. У цьому Положенні закладено основні принципи Женевської конвенції: забороняється жорстоке поводження з військовополоненими у вигляді погроз, образ та тортур для отримання відомостей військового характеру, поширення на них загальних законів країни, залучення до робіт тільки за згодою самих полонених і т.д. Становище було більш демократичним в тій частині, що платня могли отримувати усі, а не тільки офіцери.

 

Це положення діяло до 1 липня 1941 року, до того моменту як радянський уряд прийняв нове положення про військовополонених, що більше відповідало реаліям військового часу. В це нове положення були внесені коригування, наприклад, військовополоненого могли засудити до страти і привести цей вирок у виконання без попередження уряду країни, громадянство якої він мав, і не обов’язково було ставити до відома Міжнародний Червоний Хрест.

 

У липні 1941 року НКЗС Радянського Союзу звертався з нотою до Швеції, а трохи пізніше й іншим державам, з якими мав дипломатичні відносини, довести до відома Німеччини, що СРСР за Гаазької конвенції готовий виконувати всі зобов’язання про утримання військовополонених на засадах взаємності. Відповіді від Гітлера не було. В кінці листопада газета, Правда, опублікувала ноту, яку Комісаріат Закордонних Справ вручив усім дипломатичним урядам. У ній говорилося, що радянський уряд обурене умовами табірного режиму, які створені для радянських військовополонених і це є грубим порушенням всіх елементарних вимог, які висуваються по відношенню до змісту військовополонених міжнародним правом, а саме Гаазькою Конвенцією 1907 року. Особливо підкреслювалося порушення щодо забезпечення військовополонених їжею. 

 

Була повторна нота в квітні 1942 року, в ній вказувалося, що Радянський Союз приєднався до Гаазької конвенції де факто. Варто уточнити, чи були у Гітлера юридичні підстави не дотримуватися Женевську конвенцію по відношенню до радянським військовополоненим, навіть притому, що СРСР і Німеччина підписали різні документи. Вірніше, на тій підставі, що Радянський Союз не приєднався до Женевської конвенції? Виявляється, немає. Стаття 82 даної Конвенції свідчить, що дотримання положення про військовополонених відноситься до всіх воюючих країн, не виключаючи й не приєдналися до цієї конвенції.

Це означає, що Гітлер був зобов’язаний дотримуватися підписану Німеччиною конвенцію, а не маніпулювати фактом непідписання, виправдовуючи те, що норми харчування радянських військовополонених в 2 рази нижче, ніж у нерадянських. Ставлення до радянським військовополоненим це ясна і недвозначна ідеологічна концепція на повне знищення. Тези її Гітлер неодноразово висловлював, а непідписання Женевської конвенції було незграбним юридичним прецедентом.

Посилання на основну публікацію