Художній світ Леонардо да Вінчі

Основоположником мистецтва Високого Відродження по праву вважають Леонардо да Вінчі. Він народився 1452 р в сім’ї флорентійського нотаріуса П’єтро да Вінчі. Вже в дитинстві його відрізняла виняткова допитливість: він захоплювався геологією і ботанікою, спостерігав за грою сонячного світла і тіні, за польотом птахів, рухом води. Він старанно вивчав латинську мову, що відкриває йому шлях до осягнення різних наук. У ранній юності він отримав ґрунтовну математичну підготовку і проявив особливий інтерес до винахідництва. Леонардо займався також поезією, співом і музикою, грав на скрипці і на арфі, був майстерним співрозмовником. Крім наук і мистецтв, в молодості він багато займався фізичними вправами, превосходно їздив верхи, плавав і бився на шпагах. Рано що художня обдарованість юнака спонукала батька віддати його в навчання до одного з найбільш знаменитих художників Італії – Андреа Верроккьо (1435- +1488). Саме тоді розкрився багатогранний талант Леонардо. Його перші творчі роботи свідчили про величезний дарування. Живопис стала для нього кращим інструментом пізнання світу природи і Людини.
Леонардо да Вінчі залучали євангельські сюжети, в художньому втіленні яких розкрився неперевершений талант тонкого психолога («Поклоніння волхвів», «Таємна вечеря»). Твори Леонардо принесли інше, в порівнянні з попереднім періодом, розуміння жіночої краси. Втіленням жіночого ідеалу стає Мадонна з немовлям Ісусом Христом – піднесений символ материнства і жертовної любові до людей. Кращі твори художника на цей сюжет – «Мадонна Літта» і «Мадонна Бенуа» – перлини колекції Ермітажу. Не менш відомі його картини «Мадонна в скелях» і «Свята Анна з Марією і немовлям Христом». Не раз художник звертався і до образів своїх сучасниць. «Портрет Ізабелли д’Ес-ті», «Дама з горностаєм» і «Портрет Джінерви Бенчи» – це піднесено поетичні образи епохи Відродження.
Серед шедеврів Леонардо – «Джоконда» – найзагадковіший твір художника. Чотири роки він працював над портретом Мони Лізи – молодої дружини багатого і відомого флорентійця Франческо Джокондо. Втім, чи можна цей твір назвати портретом? Здається, це набагато більше, ніж просто портрет, це «пісня торжествуючої любові» самого художника. За свідченням Вазарі, під час роботи Леонардо запрошував у свою майстерню співаків, блазнів, музикантів, які повинні були не тільки підтримувати веселий настрій Мони Лізи, а й давати можливість художнику спостерігати за зміною її почуттів, невловимою мінливістю виразу обличчя.
Сміливим новаторством і глибоким філософським змістом пройняті задум і втілення «Джоконди». У портреті художнику вдалося створити глибоко узагальнений, ідеально піднесений образ людини епохи, особа, осяяне почуттям власної гідності і внутрішньої духовної силою. Не випадково Вазарі підкреслював, що, створивши цей портрет, Леонардо «здійснив справжнє диво», «це річ швидше божественна, ніж людська». Та й сам художник так полюбив його, що по закінчення роботи не побажав розлучитися з ним і решту життя возив з собою.
У чому ж секрет нев’янучої слави і сили емоційного впливу цього твору? Чому ось уже п’ять століть воно приковує увагу глядачів? Дослідники стверджують, що головний секрет таїться в загадковій усмішці Джоконди. Вдивляючись у неї, ми мимоволі ловимо себе на думці, що вступаємо в незримий діалог з цією жінкою, болісно намагаючись розгадати щось дуже важливе, що лежить за межами реального життя. Може бути, у всій світовій живопису немає подібного образу, що створює ілюзію посмішки живих очей. Джоконда буквально змінюється на наших очах: ​​спочатку вона вражає своєю задумою, потім її погляд здається то зосередженим і напруженим, то розсіяним. На зміну легкої іронії приходять відкрита доброзичливість і участь.
Як чуйний співрозмовник, вона відгукується на будь-яке наше настрій і думки. Завдяки тіням, що губиться у куточках рота, посмішка то зникає, то несподівано з’являється знову. Найніжніша світлотінь – сфумато (від італ. «Затуманений, розсіяний»; термін, що позначає м’якість живописної манери, плавність тональних переходів, розмитість контуру), якій майстерно користувався Леонардо, допомагала подолати скутість і нерухомість особи, дійсно зробивши його дзеркалом душевних переживань. Технічна складність цього прийому полягала в тому, що олійні фарби, якими користувався художник, за природою своєю непрозорі. Для досягнення бажаного ефекту Леонардо наносив поверх висохлого барвистого шару кілька десятків лессировок (найтонших шарів прозорих і напівпрозорих фарб). Їх мерехтіння створювало враження повітряного серпанку, крізь яку проступали неясні, розмиті обриси предметів. Теофіль Готьє (1811- 1872), французький поет-романтик, уподібнював Джоконду древньому загадковому сфінксові, «який таємничо посміхається з рами картини Леонардо да Вінчі і, здається, пропонує захопленим сторіччям загадку, яку вони ще не вирішили».
Безперечні також композиційні та колористичні гідності цього твору. Мона Ліза зображена сидить у кріслі на високому балконі, з якого відкривається прекрасний гірський пейзаж. Між скелями звивається йде в гори дорога, праворуч через річку перекинуто кам’яний міст. Коричневі скелі, що здаються видали блакитними, стрічка дороги, поблискує на сонці вода представлені узагальнено. Це не стільки конкретне зображення певної місцевості, скільки збірний погляд художника на природу як на «regnum hominis» («царство людини»). Дивовижний парадокс: невелика за розмірами картина сприймалася як монументальне полотно. Це відчуття народжувало співвідношення фігури і величного фону.
Крім лінійної перспективи, передавальної глибину простору, Леонардо використовував перспективу повітряну, передавальну зміни в кольорі і ясності обрисів предметів в залежності від відстані. Колірна гамма портрета – зелені, блакитні і золотисті тони – відрізняється благородною стриманістю, тонкістю колірних сполучень і найскладнішими переходами від півтіні до напівсвітло. Розглядаючи «Джоконду» в різний час дня, при різних умовах освітлення, ми бачимо особливу гру фарб, викликану мінливістю природи.
Не раз зверталися художники до цього образу, багато намагалися копіювати творіння Леонардо, але нікому не вдалося осягнути таємницю загадкової посмішки «Джоконди».
Останні роки життя Леонардо провів у Франції, куди був запрошений королем Франциском I. Тут аж до самої смерті в 1519 р він писав трактати про живопис, природі води,
будові різних машин, ставив досліди. Він пробував пояснити причини руху, поширення звуку, світла і тепла, намагався сформулювати основні закони механіки. У багатьох висловлюваннях Леонардо не раз повторювалася думка, що мистецтво повинне не тільки вчитися у природи, але й спробувати перевершити її.
З єдиного автопортрета, виконаного художником в похилому віці, на нас пильно дивиться людина, навчений життєвим досвідом. Особа старця поборознено глибокими зморшками, густі брови нависли над очима, пишна борода розпатлана. Щільно стиснуті куточки губ відобразили скорботну посмішку. Сумний проникливий погляд виражає не тільки колишню силу і міць, а й затаєну печаль. Так, це погляд мудреця, який зумів краще інших досліджувати таємниці людської душі, пізнати закони світу і висловити їх піднесеним мовою мистецтва.

Посилання на основну публікацію