1. Моя освіта – реферати, конспекти, доповіді
  2. Мистецтво
  3. Творчість Джорджоне

Творчість Джорджоне

Навесні 1500 Леонардо да Вінчі деякий час прожив у Венеції. Як ні малопродолжітельно було це перебування, його було достатньо, щоб надихнути і направити на все життя двадцятидворічного юнака Джорджоне.

Вазарі говорить: «Джорджоне бачив кілька творів Леонардо, і його манера так сподобалася йому, що він слідував їй, поки жив».

 

Що Леонардо зробив для всього світла, то зробив Джорджоне для Венеції. З церковного світла він перевів мистецтво в царство земної краси. Спочатку, втім, у його творчості є тільки невеликі натяки на цей переворот. Бо його сповнена на порозі венеціанського чинквеченто картина «Мадонна Кастельфранко», пронизана такою ніжною, чужої усього мирського мрійливістю, що із зовнішнього боку її не відрізниш від «Святих картин» Белліні. Нове століття розпочинається тим же акордом, яким відлунали старе. Вже Чима так Конельяно переніс трон Марії з церковної ніші під відкрите небо. Поміщаючи його серед пейзажу, Джорджоне випливав уже усталеному звичаєм. І в інших деталях він залишився вірним усталеною схемою «святий бесіди».

Двоє молодих людей, юний лицар і монах, стоять на сторожі біля трону Мадонни. Ніщо не ворухнеться. Все дихає глибоким спокоєм і тишею, в яке так мрійливо занурені і святі. І все-таки легкий відтінок вже віщує новий стиль, нову манеру відчувати.

 

Настрій хрестових походів і поезія трубадурів витіснили церковний елемент. Культ Мадонни став лицарським служінням дамі. А сама Марія! Нехай овальна під покривалом головка з меланхолійним поглядом і просто причесаними темним волоссям схожа на Мадонни Белліні – відчуває вона вже інакше. Чи не затуманені її очі ні горем, ні скорботним передчуттям. Ніжно-сумно марить вона, немов думаючи про далеке коханого. Як ні целомудрен її образ, від нього віє легким ароматом чуттєвості.

Подібно «Мадонни в скелях» Леонардо да Вінчі, це вже не церковна картина, а тільки гімн красі.

Додайте до цього ще палаючі, звучні фарби і красивий, як мрія, краєвид, де на одній стороні видніється, правда, християнська базиліка, зате на другий, на березі озера, піднімається грецький храм. Картина, що зображає християнську Мадонну, перетворилася на молитву, промовленою на акрополі. У всій картині чується меланхолійний вигук Шиллера: «Дивний світ, куди ти зник, про повернися!»

Натура Джорджоне як не можна більш привертала його стати піонером цього нового, пронизаного язичницьким духом, творчості венеціанського чинквеченто. Він народився в містечку Кастельфранко, у церкві якого досі ще є пречудовим прикрасою його вівтарна картина, в марці Тревізане, якій поети так охоче дають епітет «amorosa».

Прибувши до Венеції, він знайшов тут свою рідну грунт. Вазарі зображує його життєрадісним сином землі; стрімголов, кидається він у вир життя, від одного любовного пригоди переходить до іншого, здригаючись від захвату, насолоджується всіма втіхами й радощами.

Коли він помер, тридцяти трьох років, число створених ним творів було невелике, ще менше число дійшло до нас.

На початку своєї творчості, у двох ранніх невеликих картинах, що зображують суд Соломона і дитинство Мойсея, Джорджоне ще є учнем Джованні Белліні. Фігурки намальовані в дусі попередніх італійських художників. Проте вже видно, що Джорджоне стане згодом великим пейзажистом. Чи не твердими обрисами, а м’яко і ніжно виділяються на небозводі граціозні верхівки дерев. Картини справляють швидше враження східній романтики, ніж старозавітних сцен. Одягнені в строкаті, східні костюми фігурки служать лише для того, щоб утворити красиві барвисті плями серед мрійливого, овіяного весняним повітрям пейзажу.

До благоговінню перед Белліні незабаром приєдналося захоплення іншим великим художником, осяває тоді своїм світлом всю Італію. Нехай Леонардо Ненаписаної у Венеції жодної картини, все ж тут виникли деякі його малюнки. Джорджоне, ймовірно, вдалося бачити жіночі голівки Леонардо. Створюючи за дорученням Дуціо Костанцо, кондотьера Кастельфранко, свій перший шедевр, він вже встиг перетворитися з учня Белліні в шанувальника Леонардо, який і вказав йому дорогу в царство земної, чуттєвої краси.

Немає потреби зупинятися на що знаходяться в різних галереях і приписуваних йому варіантах Мадонни Кастельфранко. У всякому разі, ці картини не мають ніякого значення для подальшої творчості Джорджоне.

Необхідно перш за все вказати на ряд портретів. Бо, навіть якщо ці картини належать не самому Джорджоне, а кому-небудь з його послідовників, вони характеризують ту страшну під впливом Леонардо зміну в області портретистики. Якщо Белліні зображував строгих дожів, а Антонелло да Мессіна – войовничих кондотьєрів, то у творчості Джорджоне їх місце зайняли замріяні чоловіки, витончені юнаки та чуттєві красуні жінки.

 

Венеція – наймузичніший з усіх міст світу. Тут музика завжди відігравала певну роль у церковних картинах. Навряд чи є яка-небудь картина Белліні або Карпаччо, на якій біля підніжжя трону Марії не сиділи б ангел або група ангелів, що славлять Мадонну грою на скрипках і лютнях. Сам Джорджоне володів музичними здібностями. Венеціанська знати цінувала його швидше як музиканта, ніж як художника. Під його пензлем і відокремилася від релігійного живопису як самостійний жанр картина, присвячена музиці. Чудова картина в галереї Пітті є прелюдією до всіх зображень концертів, колишнім аж до Караваджо в такій моді у Венеції. Хто не знає цієї картини? Августинський чернець поклав руку на клавіші клавесина і обернувся до каноніка зі скрипкою, що поклав йому на плече свою руку. Зліва з картини дивиться багато одягнений юнак. Дух музики, захват звуками навряд чи коли-небудь були зображені так красиво.

До цих і подібних картин, який малює салонну життя знаті в рамках того чи іншого інтер’єру, примикають картини, де подібна сцена розігрується на вільному повітрі. Над світом панувало тоді настрій, нагадує епоху Ватто. Як у XVIII ст. люди спрямовувалися зі світу героїзму та помпи до Аркадского нивах, так на початку чинквеченто, після екстазу, викликаного Савонаролой, люди марили про золотий вік, коли ще не існувало ні християнства, ні чернецтва, ні церковного піснеспіви, коли місце соборів займав величний звід ліси, коли не доводилося чекати блаженства на Небі, бо їм насолоджувалися вже тут, на землі. З усіх античних поетів найбільшою популярністю користувалися автори пасторалей – Феокрит, Каллімах, Лонг, Нонн, а також Проперций і Катулл. Подібно до того як в епоху Лоренцо Прекрасного найбільше читалася пастушача драма Поліциано «Орфей», так тепер – пастушачий роман Санадзаро «Аркадія», виданий у Венеції Альдом Мануцием. Ідеалом епохи була пастораль, блаженне життя первісних пастухів.

Уже в придворному мистецтві попередньої епохи порию трактувалися подібні теми. Згадаймо знаходиться в Луврі картину Кости, що зображає що складається з поетів і гуманістів двір Ізабелли д’Есте, або іншу його картину, де серед пейзажу біля підніжжя тріумфальної арки розташувалася для відпочинку група голих або напіводягнених фігур. Тепер такі сцени з голими або напівоголеними фігурами, що прогулюються в тихих мріях серед вечірнього пейзажу, відіграють особливо видну роль у венеціанському живописі.

 

Іноді відтворюється антична ідилія. Перед нами Венера і Адоніс, Дафніс і Хлоя, Нарцис, що споглядає свою красу в дзеркалі ставка, німфи, переслідувані фавнами, Аполлон, музицирующих з Марсием або полює за Дафной. Часто в основу цих картин покладена алегорична ідея. На тлі пейзажу сидять поруч образи війни і миру. Або зображуються три віки людини. Так, на чарівній картині Джорджоне (в колекції Фаррер в Лондоні) на задньому плані видно старий, задумливо споглядає череп, а на передньому плані на одній стороні діти сплять або ж підіймаються на дерево життя, а на іншій – закохана парочка зайнята музикою: притулившись до колін нагого юнаки, молода жінка заглядає йому захоплено в очі.

Подібні картини служать переходом до сцен, що зображує світ аркадских пастушків або романтику лицарства. Поруч зі стадом сидять і мріють пастухи, як у дні золотого століття. Або перед нами морська затока, на березі пасуться корови, пастух грає на сопілці, а Юпітер-бик викрадає Європу. Або з’являються лицарі, представники минулих часів, що не дикі завойовники, нишпорили по країні в ім’я військових пригод, а тихі мрійники, ясно сознающие, що вони – «останні лицарі», юнаки з м’якими, жіночими формами, юнаки, життя яких присвячена культу любові і жінок. Святий Георгій вбиває дракона на честь красуні принцеси і приносить разом з врятованою подячну молитву перед маленьким розп’яттям.

Або юний воїн, схожий, незважаючи на сталеві лати, скоріше на переодягнену дівчину, їде зі своїм зброєносцем по темному лісі. Часом від таких картин віє духом таємничої авантюри, наприклад, від знаходиться в Дрездені, де живе в лісі астролога матір у присутності молодого воїна в панцирі запитує про долю дитини. На інших зображений концерт на вільному повітрі. Скрипалі, музиканти, що грають на лютнях, і співачки сидять поруч, грають і співають. На третьому зображуються сади любові. Одягнені у витончені костюми або блискучі прекрасної наготою люди відпочивають в тихому куточку. Тишею і світом, чарівною серпанком мрійливості оповиті всі предмети. Античні руїни на тлі нагадують про той час, коли жоден монах ще не проповідував релігію зречення, коли вищим ідеалом був культ чуттєвості. Навіть листя дерев немов колишеться від ніжного томління.

 

Шкода тільки, що більшість подібних, що зустрічаються у всіх галереях картин чи належить Джорджоне. Дослідники приписують нині більшу частину цих творів Андреа Скьявоне і вихідцю з Бергамо Джованні Каріані, атакож Тиціанові. Навіть зберігається в Луврі «Концерт на вільному повітрі» приписується то Тиціанові, то Доменіко КАМПАНЬОЛО. Однак духовним батьком цих творів все ж залишається не хто інший, як Джорджоне. Подібно до того як з існування світу ми робимо висновок про існування його Творця, так ці картини припускають художника, вперше намітив саму тему. А їм міг бути тільки Джорджоне. Нехай його авторство оспорюється щодо майже кожної картини, безсумнівно, він перший дав тон і перший визначив мелодію.

І останнє творіння Джорджоне, яким він завершив своє життя, – «Спляча Венера». У нагой красі покоїться Цецилія на ложе. Маленька фігурка «Сімейства» стала жінкою на весь зріст, Мадонна в Кастельфранко стала Афродітою. Картина Джорджоне відрізняється від Венер Боттічеллі не тільки, як готика від Ренесансу; там постать стоїть, тут вона лежить; там вона струнко прагне вгору, тут вона спочиває в зніженої позі.

 

Відразу кидається в очі і відмінність у настрої. У творіннях Боттічеллі ще відчувається чернець, не без жаху взирающий на нагую богиню еллінів. У «Венері», чудовому творі творчості Джорджоне, позначається син Ренесансу, погляд якого ковзає з захватом по красивих членам жіночого тіла. Тим часом як над картинами Боттічеллі все ще носиться дух середньовічного аскетизму, тут, радіючи, возноситься до небес «крик плоті». Стомлено розпростерто м’яке, пишне тіло.

І тільки Джорджоне, художник, який жив чуттєвої життям, зміг відкрити для Венеції врата цього нового століття. Картина була не закінчено, коли його вбила смерть, і якщо Тіціан закінчив її, додавши пейзаж на тлі, то це має як би символічне значення.

А інша, також через смерть нескінчена, картина Джорджоне, що нині перебуває у Відні, здається алегорією його власної творчості.

 

Зображені три філософа, з яких тільки молодший дивиться сяючим поглядом на блиск висхідного сонця, тоді як обидва інших байдуже стоять осторонь. Так, раніше інших молодий венеціанський художник побачив зорю нового століття. Проте, слідуючи його прикладу, завершили творчість передчасно згаслого Джорджоне венеціанські художники, старші за нього за віком.

ПОДІЛИТИСЯ: