Неокласицизм і академізм в живописі

До кінця XVIII в. класицизм в кожній європейській країні отримав специфічну форму, соответствовавшую тим чи іншим соціальним умов і конкретних історичним обставинам. У країнах Західної Європи класицизм проіснував надзвичайно довго, щонайменше два з половиною століття, а потім, видозмінюючись, проявив себе в неокласичних течіях XIX-XX ст. Розповсюджувалися ідеї Просвітництва знайшли своє вираження в стилі, який отримав назву неокласицизм («новий класицизм»). У надрах класицизму зароджувалося новий напрямок – романтизм.

Суворе дотримання класичних форм, сюжетів і образів на історичну, міфологічну і біблійну тематику зумовило розквіт академізму (фр. Academisme) – художнього напрямку, пов’язаного з діяльністю академій мистецтв. Головний зміст академічного мистецтва становило прославляння пануючого ладу і правлячої влади, а тому перевага від давалося монументальних форм і ідеалізації зображуваного. Строго регламентована система навчання вимагала точного відтворення «ідеальної краси», відповідної заданим класичних зразків. Однак у міру появи нових напрямків у мистецтві академізм з його незмінними нормами і класичним розумінням прекрасного почав вступати в протиріччя, а потім і у відкритий конфлікт з новими естетичними поглядами. Академічна система, колись зіграла позитивну роль у професійному становленні талановитих художників, перетворилася на метод, відірваний від життя і суспільної практики. Поступово академізм і зовсім втратив можливість впливати на розвиток художньої творчості.

Посилання на основну публікацію