Музична культура епохи Відродження

Леонардо да Вінчі одного разу записав у своєму щоденнику:

«Бережися грубого і різкого, нехай тіні ваші тануть, як дим, як звуки далекої музики».

Дійсно, в музиці Відродження виявилися зовсім далекі грубі і різкі звуки. Закони гармонії склали її головну суть. Гармонійний склад музики Ренесансу знайшов відображення в одному з сонетів Шекспіра:

Прислухайся, як дружньо струни
Входять у лад і голос подають, –
Неначе мати, батько і отрок юний
У щасливому єднанні співають.

Спів і музикування були одним з улюблених сюжетів у творчості багатьох художників. Так, в Гентському вівтарі Яна ван Ейка ​​ми бачимо шанувальників ангелів. Ну а в житті? Музика звучала всюди: на вулицях і площах, у будинках городян, у палацах знатних вельмож і королів. Музика, поряд з граматикою, риторикою і поезією, входила в так звані «науки людські». Велика була її роль в моральному вихованні суспільства.

Провідне положення раніше займала духовна музика, що звучала під час церковного богослужіння. В епоху Відродження вона зберегла основні теми середньовічної музики: хвалу Господу і Творцю світу, святість і чистоту релігійного почуття.

Головна мета музики, як говорив один з її теоретиків того часу, – «тішити Бога».

Основу музичної культури становили меси, мотети, гімни і псалми. Церковна меса, сходила до традиційних мелодій григоріанського хоралу, найбільш яскраво виражала суть музичної культури. Як і в Середні століття, меса складалася з п’яти частин, але тепер вона стала більш величною і масштабною. Світ вже не здавався людині настільки малим осяжним. Навпаки, він відкривався йому у всьому різноманітті та красі. Звичайне життя з її земними радощами вже перестало вважатися гріховним.

Поступово в твори церковних композиторів починають проникати світські віяння. У багатоголосну тканину церковних піснеспівів сміливо вводять теми народних пісень зовсім не релігійного змісту. Але тепер це не суперечило загальному духу і настроям епохи. Навпаки, в музиці дивовижним чином поєднувалося божественне і людське.

Найвищого розквіту духовна музика досягла в XV ст. у Нідерландах.

Тут музика шанувалася чи не більше інших видів мистецтва. Нідерландські і фламандські композитори першими розробили нові правила поліфонічного (багатоголосого) виконання – класичний «строгий стиль». Багатоголосся не просто ускладнювало твір, а й дозволяло автору висловити особисте розуміння тексту, надавало музиці особливу емоційність. Суворий колорит і зосередженість, піднесены спокій і епічна неквапливість, распівність і милозвучність визначали характерні особливості «строгого стилю». Саме ці якості були притаманні творам великих майстрів-поліфоністів.

Поліфонічний твір створювався за суворими і складним правилам, які вимагали від композиторів глибоких знань і віртуозної майстерності. Найважливішим композиційним прийомом нідерландських майстрів стала імітація – повторення однієї і тієї ж мелодії в різних голосах в різний час.

  • Провідним голосом був тенор, якому доручалася головна повторювана мелодія – cantus firmus («незмінний наспів»).
  • Нижче тенора звучав бас, а вище – альт.
  • Самий верхній, тобто той, що підноситься над усіма, голос отримав назву сопрано.

В рамках поліфонії розвивалися як церковні, так і світські жанри. Вищим досягненням вокально-поліфонічної музики стала меса.

За допомогою математичних розрахунків нідерландським і фламандським композиторам вдалося обчислити формулу поєднань музичних інтервалів. Головною метою письменництва стає створення стрункої, симетричної і грандіозної, внутрішньо завершеної звукової конструкції. Один з найяскравіших представників цієї школи Йоханнес Окегем (бл. 1425-1495) на основі математичних обчислень склав мотет на 36 голосів!

Значний інтерес представляє творчість нідерландського композитора Орландо Лассо (бл. 1532-1594), який створив більше двох тисяч творів культового і світського характеру. У улюблений жанр мотета він вніс безліч новаторських прийомів.

Деякі з його творів насичені несподіваними зіставленнями тональностей, вишуканими звуковими гармоніями. Лассо складав і в інших жанрах: меси, мадригали і жартівливі пісні. Йому належить спроба освоїти жанр «пристрастей» (Пассіона). Лассо створив пасивні до всіх чотирьох Євангелій. У них відсутній сольний спів, а хор з п’яти голосів відкривав шлях до жанру оперного мистецтва. Одним з музичних шедеврів композитора стала пісня «Відлуння», в якій майстерно були передані далекі і тихі відгомони гучних фраз хору.

Розвитку світської музики Відродження сприяло зростання аматорського музикування.

Переставши бути «служницею церкви», вона стала звучати на вулицях і площах міст, у будинках простого люду і палацах знатних вельмож. Причому виконувалися твори не на чужій латинській, а рідною мовою.

Музика була представлена ​​різними жанрами: мадригалами, піснями, канцонами. Найбільш популярним жанром світської музики стали мадригали (італ. Madrigal – пісня рідною мовою) – багатоголосні хорові твори, написані на текст ліричних віршів. Найчастіше для цієї мети використовувалися вірша прославлених майстрів:

  • Данте;
  • Франческо Петрарки;
  • Торквато Тассо.

Мадригали виконувалися не фаховими співаками, а цілим ансамблем любителів, де кожну партію вів один співак. Основний настрій мадригала – печаль, туга і смуток, але зустрічалися і радісні, жваві твори.

Сучасний дослідник музичної культури Д. К. Кірнарська зазначає:

«Мадригал перевернув з ніг на голову всю музичну систему епохи Відродження: зруйнувалася рівна і гармонійна мелодійна пластика меси… зник і незмінний спів, фундамент музичного цілого… Звичні методи розвитку “суворого письма”… поступилися місцем емоційним і мелодійним контрастам епізодів, кожен з яких максимально виразно намагався донести укладену в тексті поетичну думку».

Не менш популярним жанром світської музики була пісня у супроводі музичних інструментів. На відміну від музики, що звучала в церкві, пісні були досить простими у виконанні.

Їх римований текст чітко членувався на 4-6-рядкові строфи. У піснях, як і в мадригалах, велике значення набував текст. При виконанні поетичні рядки не повинні були загубитися в багатоголосному співі.

В епоху Відродження було покладено початок професійній композиторській творчості.

Джованні Палестрина (1525-1594) по праву вважається основоположником і найяскравішим представником класичної поліфонічної школи Італії. Його спадщина становить безліч творів духовної і світської музики: 93 меси, 326 гімнів і мотетів. Він є автором двох томів світських мадригалів на слова Петрарки. Довгий час Палестрина працював керівником хору в соборі Святого Петра в Римі. Створену ним церковну музику відрізняють чистота і піднесеність почуттів. Світська музика композитора пройнята незвичайною одухотвореністю і гармонією.

Епосі Відродження ми зобов’язані формуванням інструментальної музики як самостійного виду мистецтва. У цей час з’являється ряд інструментальних:

  • п’єс;
  • варіацій;
  • прелюдії;
  • фантазії;
  • рондо;
  • токата.

Серед музичних інструментів особливою популярністю користуються орган, клавесин, віола, різні види флейт, а з кінця XVI ст. – скрипка. Але, особливо слід сказати про лютні – старовинний щипковий інструмент, найбільш повно втілив дух музичного Ренесансу.

Завершується епоха Відродження виникненням нових музичних жанрів:

  • сольної пісні;
  • ораторії;
  • опери.

Якщо раніше центром музичної культури був храм, то з цього часу музика зазвучала в оперному театрі. А сталося це так. В італійському місті Флоренція в кінці XVI ст. стали збиратися талановиті:

  • поети;
  • актори;
  • науковці;
  • музиканти.

Саме їм судилося зробити справжній переворот у театральному та музичному мистецтві. Відновлюючи постановки творів давньогрецьких драматургів, вони стали складати власну музику, відповідну, за їхніми уявленнями, характеру античної драми.

Члени камерати (так називалося це суспільство) ретельно продумували музичний супровід монологів і діалогів міфологічних персонажів. Від акторів вимагалося виконання розмовних партій речитативом (декламацією, промовою співуче).

І хоча слово продовжувало відігравати провідну роль по відношенню до музики, був зроблений перший крок до їх зближення і гармонійного злиття.

Подібне виконання дозволяло більшою мірою передавати багатство внутрішнього світу людини, її особисті переживання і почуття. На основі таких вокальних партій виникли арії – закінчені епізоди в музичному спектаклі, у тому числі і в опері.

Оперний театр швидко завоював любов і став популярним не тільки в Італії, але і в інших країнах Європи.

Опера перетворилася на невід’ємну частину розваг і придворних свят вишуканої публіки. Це були дивовижні за красою і розкішшю видовища! Декоратори зводили химерні пейзажі з фонтанами, квітучими луками і непрохідними, дрімучими лісами. З таємничих гротів виходили красуні.

Несподівано під покровом фантастичних видінь з’являлися мужні герої, з ними відбувалися найнеймовірніші події і перетворення. У всьому панували грандіозність і розмах. У музичному супроводі деколи було зайнято близько сотні виконавців.

Перші уявлення здійснювалися в невеликих (камерних) театрах, розрахованих на певну кількість глядачів. Кожне слово співака мало звучати голосно і чітко. Першою оперою була «Дафна» (1594) Якопо Пері (1561-1633).

Крім нідерландської та італійської музичних шкіл, добре відомі:

  • англійська;
  • іспанська;
  • німецька школи.
Посилання на основну публікацію